— Та я не проти відповісти, — кажу я. — Штат Пенсильванія платить одну третину моєї зарплати.
— А ми б заплатили все, — Тед починає писати цифри на берегах мого резюме, заглибившись у якісь складні розрахунки.
— Теде, в тебе є ще якісь запитання? — цікавиться Керолайн. — Бо Меллорі вже пробула тут досить довго. А я таки маю показати їй наш задній двір.
— Гаразд. Я отримав усе, що потрібно було. — Мені впадає в око, що він кладе моє резюме на самісінький низ стосу. — Приємно було познайомитись із вами, Меллорі. Дякую, що зайшли.
— Не зважай на Теда, — каже мені Керолайн за кілька хвилин, коли ми виходимо з кухні у великі розсувні скляні двері, які ведуть у двір. — Мій чоловік дуже розумний. Чарівник із комп’ютерами. Але в соціальному плані незграбний і зовсім не розуміє, що значить реабілітація. Він вважає, що найняти тебе — це дуже ризиковано. Він хоче взяти на роботу когось зі студентів Пенна[7], такого собі вундеркінда на тисячу шістсот балів SAT[8]. Але я переконаю його, що ти заслуговуєш на шанс. Не хвилюйся.
На обійсті Максвеллів є великий задній двір із пишною зеленою галявиною, оточений високими деревами, кущами й квітниками, що вбирають очі різнобарв’ям. Посеред двору — чудовий плавальний басейн, огороджений шезлонгами й парасолями, достоту як у якомусь лас-вегаському казино.
— Це прекрасно!
— Наша особиста оаза, — каже Керолайн. — Тедді любить тут гратися.
Ми йдемо галявиною, а трава під ногами здається туго натягнутою і пружною, ніби поверхня батута. Керолайн вказує на ледь помітну стежинку в кінці двору, пояснюючи, що вона спускається в Гайденс-Ґлен — заповідник площею триста акрів, увесь перерізаний стежками й річечками.
— Ми не пускаємо туди Тедді самого через річечки. Але ти можеш скільки завгодно із ним там гуляти. Тільки стережися отруйного плюща.
Ми майже перетинаємо двір, коли я нарешті помічаю гостьовий котедж, наполовину прихований деревами, ніби його потроху поглинає ліс. Котедж нагадує мені пряниковий будиночок із казки «Гензель і Ґретель» — це мініатюрне швейцарське шале, з дощаними стінами й А-подібним дахом. Ми піднімаємось трьома сходинками на крихітний ґанок, і Керолайн відмикає вхідні двері.
— Попередній господар тримав тут свою газонокосарку. Використовував його як садовий сарай. Але я тут усе для тебе приготувала.
Усередині котедж — просто одна кімната, маленька, але бездоганно прибрана й облаштована. Стіни білі, крокви відкриті, ґратчаста стеля із товстих коричневих балок. Дерев’яна підлога така чиста, що я просто не можу не зняти кросівки. Праворуч — маленька кухонька; ліворуч — найзатишніше у світі ліжко з пухнастим білим покривалом і чотирма величезними подушками.
— Керолайн, це приголомшливо.
— Так, я знаю, тут трохи тіснувато, але я подумала, що після цілого дня з Тедді тобі захочеться побути на самоті. А ліжко зовсім нове. Тобі варто спробувати.
Я сідаю на краєчок матраца, відкидаюсь назад і наче провалююсь у хмару.
— О Боже!
— Це — ортопедичний матрац фірми
У дальньому кінці котеджу — двоє дверей. За одними дверима — комірчина з купою полиць; за другими — найменша у світі ванна кімната з душем, унітазом і раковиною. Я заходжу всередину і виявляю, що мій зріст дозволяє стояти під лійкою душу не нахиляючись.