Приховані малюнки
— Ні, бачите, в цьому й проблема, — каже він. — Ви справляєте враження хорошої людини. Я бажаю вам усього найкращого, справді. Але мені потрібна няня, якій не треба щотижня пісяти в баночку. Ви ж можете це зрозуміти, правда?
Я чекаю у фоє головного будинку, поки Тед і Керолайн сперечаються на кухні. Я не чую подробиць розмови, але аргументація сторін цілком зрозуміла. Голос Керолайн терплячий і благальний; відповіді Теда короткі, різкі й уривчасті. Це все одно що слухати скрипку й відбійний молоток.
Коли вони нарешті повертаються у вітальню, обличчя в них розпашілі, і Керолайн силувано всміхається.
— Вибач, що змушуємо тебе так довго чекати, — каже вона. — Ми продовжимо розмову й зв’яжемось із тобою, гаразд?
Ну, ми ж знаємо, що це означає, еге ж?
Тед відчиняє двері й майже виштовхує мене надвір, у нестерпну літню спеку. Перед будинком набагато гарячіше, ніж за ним. Я ніби стою на межі раю і реального світу. Прибираю хороброго вигляду й дякую їм за співбесіду. Кажу, що дуже хотіла б, щоб мене вибрали для цієї роботи і що справді була б дуже рада працювати з їхньою родиною.
— Якщо я зможу зробити щось, щоб ви почувалися комфортніше, сподіваюсь, ви звернетесь до мене.
І вони вже готові зачинити двері, коли малий Тедді протискується між батьківськими ногами й простягає мені аркуш паперу.
— Меллорі, я намалював тобі малюнок. У подарунок. Можеш узяти його із собою додому.
Керолайн зазирає мені через плече й різко хапає ротом повітря.
— О Боже, Тедді, це прекрасно!
І хоч я знаю, що це лише пара простенько намальованих людських фігурок — чоловічків із паличок, — щирість цього малюнка мене глибоко зворушує. Я присідаю, щоб дивитися прямо в очі Тедді, і цього разу він не здригається й не тікає.
— Мені дуже подобається цей малюнок, Тедді. Щойно я приїду додому, то почеплю його на стіну. Дуже тобі дякую.
Я розводжу руки, щоб швидко його обійняти, а він хапає мене своїми маленькими ручками за шию і заривається обличчям у плече. Це найчуттєвіший контакт за останні місяці, і я відчуваю, що мене переповнюють емоції; на очі набігають сльози, і я витираю їх сміючись.
Може, батько Тедді не вірить у мене, може, він вважає, що я просто черговий укурок, приречений на рецидив, але його чудовий маленький хлопчик думає, що я ангел.
— Дякую тобі, Тедді. Дякую, дякую, дякую.
Я потихеньку йду на залізничну станцію. Прогулююсь тінистими тротуарами, минаю дівчаток, котрі малюють крейдою, хлопців-підлітків, які грають у баскетбол на під’їзних доріжках, і газонні водорозбризкувачі, які не припиняють свого