Приховані малюнки

— Дякую.

Я була б удячна ще й за обійми, втім, мені довелось задовольнитися швидким помахом руки з протилежного кінця кімнати. Ти помчала нагору за своїми двоюрідними сестрами, і я почула, як ти радісно приєдналась до них для фінальної пісні, перекрикуючи всі голоси:

— Дінь-Дон! Злюча відьма ме-е-е-е-е-е-е-ртва!

А потім уся ваша кімната сповнилася сміхом і вереском, а твій батько тим часом уважно розглядав свої черевики.

Він запропонував нам ще чаю і кави й висловив надію, що ми залишимось на обід. Пояснив, що твоя тітка Зої приготувала paprikas — щось схоже на тушковану козлятину з яєчною локшиною. Але я сказала, що ми вже, мабуть, підемо. Розповіла, що плануємо їхати в Канаду, збираємось подивитися на Ніагарський водоспад — і далі в Торонто. Ми з Адріаном ще трішки посиділи для годиться, а потім зазбирались іти.

Твій батько помітив моє розчарування.

— Можемо спробувати знову через кілька років, — пообіцяв він. — Коли вона підросте. Коли довідається про всю історію. Я знаю, що в неї виникнуть запитання, Меллорі.

Я подякувала йому за те, що він погодився на зустріч. Потім поцілувала його в щоку й побажала удачі.

@@@

Коли ми вийшли надвір, Адріан обняв мене за талію.

— Усе нормально, — сказала йому. — Я в порядку.

— Схоже, у неї все чудово, Меллорі. Дівчинка щас­лива. Вона живе на прекрасній фермі, з родиною, серед природи. Тут розкішно.

Знаю, що так і є, але все ж таки.

Гадаю, я сподівалася на щось інше.

Ми рушили звивистою доріжкою до Адріанової автівки. Він підійшов до неї з боку водія і відімкнув дверцята. Я вже збиралась узятися за ручку, коли почула позаду чиїсь швидкі кроки, приглушені гравієм, і відчула, як ти всім тілом з розгону врізалась у мої стегна. Я обернулась, а ти обхопила мене руками за талію, зарившись обличчям у живіт. Ти нічого не казала, але цього й не треба було. І я ще ніколи не була така вдячна за обійми.

Потім ти вирвалась і побігла назад до свого дому, але перед тим всунула мені в руки складений аркуш паперу — останній малюнок на прощання. І це була наша остання зустріч.

Але я знаю, що твій батько має рацію.

Колись у майбутньому, років через десять-двадцять, ти зацікавишся своїм минулим. Прочитаєш у Вікіпедії статтю про своє викрадення, познаходиш усі чутки про ту справу, навіть виявиш кілька невідповідностей в офіційному поліційному звіті. Ти замислишся над питанням, як це Максвеллам вдалося так довго дурити стількох людей або як це двадцятиоднорічна наркоманка змогла скласти докупи весь пазл. І в тебе з’являться запитання про те, що ж насправді сталося в Спрінґ-Бруці.

І коли такий день настане, ця книжка вже чекатиме.

І я теж чекатиму.