Приховані малюнки

Мати нарешті кинула курити і мала чудовий вигляд, і я зі здивуванням дізналася, що вона вдруге вийшла заміж. Її новий чоловік, Тоні, — той дядько, якого я бачила на драбині, коли він викидав сухе листя з водостоку — виявився справжнім скарбом. Вони познайомились у групі підтримки після того, як Тоні втратив сина через метамфетаміни. Він мав хорошу роботу — керував магазином Sherwin-Williams — і всю зайву енергію спрямовував на проєкти з благоустрою дому. Він пофарбував усі кімнати й оновив фасад. Ванна кімната була повністю відремонтована, з новою душовою кабіною і ванною, а мою стару спальню переобладнали на спортивний зал із велотренажером і біговою доріжкою. Найбільшою несподіванкою для мене стало те, що мати почала бігати! Коли я вчилась у школі, ми з Бет не могли стягти її з дивана, а тепер вона пробігала милю за дев’ять хвилин. У неї були шорти з лайкри, браслет Fitbit і все таке інше.

Ми з матір’ю просиділи на кухні й проговорили весь післяобід, аж до пізньої ночі. Я приготувалась розповідати всю історію Максвеллів, але вона вже знала більшість деталей — мала величезну теку, повну роздруківок історій, які прочитала в інтернеті. Мама вирізала кожну замітку з газети Inquirer і вклеювала в спеціальний альбом. Вона розповіла, що також стала своєрідною знаменитістю, і всі колишні сусіди дуже мною пишаються. Вона вела перелік усіх, хто телефонував нам додому, сподіваючись зв’язатися зі мною, — моїх шкільних друзів, колишніх товаришів по команді й тренерів, моїх сусідок по квартирі з «Тихої гавані». Мама ретельно записувала всі їхні імена і номери.

— Ти повинна зателефонувати цим людям, Меллорі. Нехай вони знають, як тобі ведеться. О! Я ледь не забула дещо найдивніше! — Вона пройшла через кухню до холодильника й підняла магніт, діставши з-під нього візитівку: «Докторка Сьюзен Ловенталь з Медичної школи Перельмана Пенсильванського університету». — Ця жінка буквально постукала в мої двері! Вона каже, що познайомилась із тобою під час якогось дослідницького проєкту і вже кілька років намагається тебе розшукати. Про що вона, в біса, говорить?

Я відповіла, що точно не пам’ятаю, поклала візитівку в гаманець і змінила тему. Я ще й досі не набралася сміливості телефонувати за цим номером. Не впевнена, що хочу почути те, що докторка Ловенталь має мені сказати. І точно не хочу більше публічної уваги чи слави.

Просто зараз хочу нормального життя.

@@@

Наприкінці липня — через рік після того, як ми покинули Спрінґ-Брук — я збиралася переїхати в гуртожиток для тих, хто перестав уживати наркотики, в Дрексельському університеті у Філадельфії. Я була в зав’язці вже тридцять місяців і чудово почувалась після реабілітації. Після року обмірковування своїх наступних кроків вирішила вступити до університету, щоб стати вчителькою. Хотіла працювати в початковій школі, бажано в групі дитячого садочка. Я всоте звернулась до твого батька й запитала, чи можна буде влаштувати нашу зустріч улітку. І цього разу якимось дивом твої лікарі дали дозвіл. Вони вважали, що ти добре адаптувалась до нового життя, і погодились, що для нас було б корисно поновити зв’язок.

Адріан запропонував, щоб ми перетворили цей візит на відпустку — нашу першу велику спільну подорож. Ми цілий рік підтримували зв’язок, поки він вчився в Ратґерському університеті. У травні він закінчив навчання й отримав роботу в компанії Comcast, в одному з великих хмарочосів у Центр-Сіті у Філадельфії. Адріан запропонував, щоб ми відвідали тебе в північній частині штату Нью-Йорк, а потім поїхали далі на північ до Ніагарського водоспаду й Торонто. Він напакував великий кулер різними закусками й склав плейліст пісень для подорожі автівкою, а я взяла сумку з подарунками для тебе.

Ви жили на захід від озера Сенека, в містечку під назвою Дір-Ран, і ця нова для тебе місцина була зовсім не схожа на Спрінґ-Брук. Тут не було кав’ярень Starbucks, торговельних центрів чи супермаркетів — лише довгі ділянки лісу, сільськогосподарські угіддя і жменька будинків, розкиданих на великій відстані один від одного. Останню милю подорожі ми їхали звивистою гравійною дорогою, яка вела до воріт ферми Баротів. Твій батько з дядьком розводили кіз і курей, а тітка продавала молоко, яйця і сир заможним туристам на озерах Фінґер-Лейкс. Твій новий дім був просторим двоповерховим колодяним будинком із зеленим черепичним дахом. Неподалік у загоні паслися кози, із сараю долинало кудкудакання курей. Усе навколо здавалося мені на диво знайомим, хоча я точно знала, що ніколи в таких місцях не бувала.

— Ти готова? — запитав Адріан.

Я так нервувалася, що не спромоглась на відповідь. Просто схопила сумку з подарунками, піднялася сходами до твоїх вхідних дверей і подзвонила. Я глибоко вдихнула, готуючись до шоку від того, що побачу тебе маленькою дівчинкою. Боялась своєї можливої необережної реакції, чогось такого, що могло збентежити тебе, мене чи нас обох.

Але двері відчинив твій батько — вийшов на ґанок і привітав мене обіймами. Він трохи поповнів, дякувати Богу. Кілограмів, може, на сім чи дев’ять. Був одягнений у нові джинси, м’яку фланелеву сорочку й чорні черевики. Він почав було тиснути руку Адріанові, але потім обійняв і його теж.

— Заходьте, заходьте, — сказав сміючись. — Добре, що ви тут.

Усередині все було з теплого дерева, обставлене простими сільськими меблями, великі вікна виходили на яскраво-зелені пасовища. Твій батько провів нас у велику кімнату — таку собі вітальню-кухню-їдальню, з масивним кам’яним каміном і сходами, що вели на другий поверх. По меблях були розкидані гральні карти й шматочки головоломки. Твій батько перепросив за безлад; він пояснив, що твоїх тітку й дядька терміново викликали у справах, і вони залишили його самого з усіма дітьми. Я чула, як нагорі всі гралися, кричали й сміялись, п’ять дитячих голосів говорили одночасно. Через це твій батько трохи сердився, але я запевнила його, що все чудово: я рада дізнатися, що в тебе є друзі.

— Я скоро покличу Флору, — сказав він. — Спочатку трохи відпочиньмо. — Він приніс каву для Адріана і кухоль трав’яного чаю для мене. А ще поставив тарілку з маленькими тістечками, начиненими абрикосами. — Це колач, — сказав він. — Пригощайтеся, будь ласка.

Його англійська мова значно поліпшилась за останній рік. Хоч досі був очевидний акцент: these звучало як deese, а we’ll як vill, але для людини, яка прожила в цій країні всього кілька років, це, однозначно, успіх. Я помітила велику картину, яка висіла над каміном: тихе озеро в супокійний сонячний день — і спитала, чи це робота твоєї матері. Твій батько це підтвердив, а потім провів нас по великій кімнаті, показуючи інші картини. Вони висіли на кухні, в їдальні, над сходами — геть по всьому будинку. Твоя мати була дуже талановитою, і батько надзвичайно нею пишався.

Я запитала, чи ти й досі малюєш, чи й досі цікавишся мистецтвом, але твій батько сказав «ні».

— Лікарі говорять про світ Тедді й про світ Флори. І це зовсім різні світи. У світі Тедді були плавальні басейни. У світі Флори є озера Фінґер-Лейкс. У світі Тедді було багато малювання. У світі Флори є багато двоюрідних сестер, які допомагають вирощувати тварин.

Я трохи боялася ставити наступне запитання, але знала, що пошкодую, якщо не зроблю цього.

— А Аня? Вона — частина світу Флори?