Приховані малюнки

Потім я виношу його на берег і обережно опускаю на землю.

— Вона щось тримає.

— Міс, що у вас у руці?

— Покажіть нам, будь ласка.

Один з полісменів хапає Тедді за руку й тягне в безпечне місце, і всі знову починають лементувати. Кожен хоче, щоб я повільно вийшла з води й поклала стрілу на землю — і, до речі, чи немає в мене ще якоїсь зброї? Але я більше не слухаю, бо неподалік бачу ще одну постать, яка стоїть осторонь кільця полісменів. Місячне світло відбивається від її білої сукні, а голова криво нахилена набік. Я піднімаю ліву руку, показуючи всім зламану стрілу.

— Це я, — кажу їм. — Це зробила я.

Потім простягаю руку, відпускаю стрілу, і та падає на землю. А коли знову піднімаю погляд, Марґіт уже немає.

Рік по тому

Нелегко було викласти цю історію на папері, і я впевнена, що ще важче тобі було її читати. Багато разів я хотіла закинути цю писанину, але твій батько благав мене писати далі, поки деталі ще були свіжими в моїй пам’яті. Він переконаний, що колись, у майбутньому, років через десять-двадцять, ти захочеш дізнатися правду про те, що достеменно сталося того літа в Спрінґ-Бруці. І він хотів, щоб ти почула цю історію від мене, а не з якогось дурного подкасту про розслідування реальних злочинів.

Тому що, Бог свідок, цих подкастів було море. Тут тобі й останні новини, і клікбейтні заголовки, і жарти з нічних токшоу, і купа мемів. Упродовж кількох тижнів після твого порятунку до мене звернулись Dateline, Good Morning America, Vox, TMZ, Frontline і десятки інших. Я поняття не маю, як усі ці продюсери отримали номер мого мобільного телефону, але всі вони обіцяли одне й те ж: дозволити мені розповісти свою версію цієї історії; захистити свої дії власними словами, з мінімальним втручанням. Вони також обіцяли великі гроші, якщо я погоджусь на ексклюзивне інтерв’ю.

Але після довгого обговорення ми з твоїм батьком вирішили триматися подалі від ЗМІ. Ми опублікували спільну публічну заяву, де мовилось про те, що ти возз’єдналася зі своєю родиною і тобі потрібен час, щоб оговтатись, тож тепер ми просто хочемо спокою. Потім змінили номери телефонів і адреси електронної пошти й сподівалися, що люди про нас забудуть. Для цього знадобилось кілька тижнів, але це таки сталося. Зрештою, траплялися й гучніші історії. У Сан-Антоніо якийсь псих відкрив стрілянину в продуктовому магазині. Сміттярі у Філадельфії страйкували вісім тижнів. Жінка в Канаді народила восьмеро дітей. І світ рушив далі.

Мої перші спроби розповісти цю історію ні до чого не привели. Пам’ятаю, як сиділа над чистим блокнотом, повністю паралізована. Досі моїм найдовшим письмовим твором була шкільна курсова робота на п’ять сторінок про Ромео і Джульєтту. Тож ідея написати книжку — справжню повноформатну книжку штибу «Гаррі Поттера» — здавалась просто героїчним подвигом. Я поскаржилась на ці проблеми Адріановій матері, і вона дала мені чудову пораду. Софія сказала, що мені не треба намагатися писати книжку — треба просто сісти за свій ноутбук і розповісти історію, речення за реченням, за допомогою тих же слів, якими б я користувалась, розповідаючи щось подрузі за кавою. Вона сказала, що це нормально — не бути схожою на Дж. К. Роулінг. Чудово, якби я була схожа на Меллорі Квінн з Філадельфії. І коли я сприйняла цю ідею, слова ринули потоком. І зараз не вірю, що дивлюсь на файл, у якому їх аж 85 000.

Але що ж це я забігаю наперед!

Мабуть, слід повернутися назад і пояснити декілька речей.

@@@

Тед Максвелл помер від вогнепальних поранень на підлозі мого котеджу. Його дружина, Керолайн, померла через пів години біля підніжжя Гігантської бобової стеблини. Я зізналась у тому, що заколола її з метою самозахисту за допомогою зламаної стріли (насправді то був болт чи боєприпас, призначений для стрільби з арбалета), яку ми знайшли в лісі за кілька тижнів до того. І вона могла б ще й вижити, якби наконечник стріли не розірвав їй сонну артерію, тож, коли приїхала швидка допомога, було вже запізно.

Нас із тобою доставили у відділок поліції Спрінґ-Брука. Ти пішла в їдальню в супроводі соціального працівника із сонними очима й кошиком м’яких іграшок, а я вирушила в камеру без вікон із відеокамерою, мікрофонами і купою слідчих, які все ворожіше налаштовувались проти мене. Щоб убезпечити тебе, я розповіла лише часткову версію своєї історії. Жодним словом не обмовилась про малюнки твоєї матері. Не описувала, як вона надавала мені підказки, допомагаючи зрозуміти, що сталося. Насправді я взагалі не згадувала про твою маму. Вдала, що самостійно розкрила таємниці Максвеллів.

Детектив Бріґґс із партнерами не приховували свого скептицизму. Вони були впевнені, що я щось приховую, але я твердо дотримувалась своєї версії подій. І попри те, що їхні голоси подекуди зривалися на крик, а в запитаннях з’являлося все більше ворожості, я вперто давала їм одні й ті ж неправдоподібні відповіді. Протягом кількох годин я була цілком переконана, що мене звинуватять у подвійному вбивстві й що решту свого життя проведу за ґратами.

Але коли зійшло сонце, стало ясно, що в моїй розповіді було принаймні кілька зерен правди.

Соціальний працівник підтвердив, що Тедді Максвелл насправді мав анатомію п’ятирічної дівчинки.