Приховані малюнки

Твій батько похитав головою.

— Ні, Флора більше не бачить своєї ані. — На якусь мить здалося, що в його голосі прозвучало розчарування. — Але так краще, звичайно. Так і має бути.

Я не знала, як відповісти, тож подивилась у вікно на пів дюжини кіз, які паслися в траві. Я все ще чула, як твої двоюрідні сестри граються нагорі, і раптом упізнала висоту й модуляцію твого голосу. Це точно був твій голос — такий, яким я його пам’ятала. Твої двоюрідні сестри розігрували сценку з «Чарівника країни Оз». Ти була Дороті, а одна із сестер — мером Манчкінленду, вона вдихала гелій з повітряної кульки, щоб її голос звучав смішно.

— Ідіть до Чарівника! — прохрипіла вона, і всі вибухнули сміхом.

А потім ви п’ятеро пішли вниз сходами, співаючи: «Ми йдемо до Чарівника». Твоїй найстаршій двоюрідній сестрі було років дванадцять-тринадцять, найменша дівчинка ледве почала ходити, а всі решта — десь посередині. І хоч ти мала довше волосся і була вбрана в яскраво-синю сукню, я одразу тебе впізнала. Обличчя лишилось таким самим. Усі м’які милі риси були на місці. Ти несла жезл тамбур-мажора й розмахувала ним високо над головою.

— Флоро, Флоро, зачекай! — гукнув твій батько. — У нас гості. Меллорі й Адріан. Із Нью-Джерсі, пам’ятаєш?

Інші діти зупинились, роздивляючись нас, але ти уникала зорового контакту.

— Ми йдемо надвір, — пояснила найстарша. — Ми йдемо в Смарагдове місто, а вона — Дороті.

— Флора може залишитися, — сказав Йожеф. — Хтось інший хай побуде Дороті.

Уся компанія запротестувала, перелічуючи причини, чому це несправедливо й недоцільно, але Йожеф виставив їх за двері.

— Флора залишається. Усі інші повернуться пізніше. Пів години. Біжіть пограйтесь на вулиці.

Ти сиділа поряд із батьком на дивані, але все ще не дивилась на мене. І справді, було щось дивовижне в тому, як синя сукенка й трохи довше волосся змінили все спри­йняття тебе. Лише кілька легеньких натяків — і мій мозок домалював решту картинки, повернувши всі перемикачі. Раніше ти була хлопчиком. Тепер ти дівчинка.

— Флоро, ти маєш чудовий вигляд, — сказала я.

— Muy bonita![35] — підтвердив Адріан. — Ти ж мене теж пам’ятаєш, правда?

Ти кивнула, але не відірвала погляду від підлоги. Це нагадало мені нашу першу зустріч під час співбесіди. Ти малювала в блокноті, уникаючи зорового контакту. І довелося докласти деяких зусиль, щоб заохотити тебе до розмови. Здавалося, ніби ми знову стали незнайомцями і починаємо все спочатку.

— Чула, що наступного місяця ти йдеш у перший клас. Ти рада?

Ти лише знизала плечима.

— Я теж іду до школи. Скоро буду першокурсницею в коледжі. У Дрексельському університеті. Вивчатиму педагогіку і стану вихователькою в дитячому садочку.

Схоже, твій батько щиро порадів за мене. Він сказав:

— Це чудова новина!