— Вони просто люблять мене, — знизав плечима Макс, підіймаючись.
— А вбити собаку зміг би? — вирішив я помститися за вчорашнє.
Судячи з погляду Макса, вбивство собаки було для нього ще страшнішим гріхом, ніж гіпнотизування Жароха.
— А якщо собака вирішить вбити тебе? — не відставав я.
— Як він може вирішити вбити мене, якщо любить? — здивувалося індиго.
— То тебе всі собаки люблять? Навіть натаскані вбивати чужих?
— Я для них не чужий, — посміхнувся Макс, — ми з ними однієї крові…
Дуже мені не подобалося, коли хтось уголос повторював мої думки. Було таке відчуття, ніби до моєї голови запустили «трояна». Про одну кров я думав, обходячи жарохових крокодилів… Чи міг Макс прочитати цю думку на відстані? І що означає ця його посмішка?
Зовсім ти сказився, Джокере, зупинив я себе, звісно ж, не міг. Люди взагалі не можуть читати чужі думки, Джокере.
Тобі просто задурюють голову, а ти ведешся, як довірлива дитина. Макса виховали такі самі люди, як твій Жарох.
Чому б Максові інколи не асоціювати себе із собакою, як це частенько робиш ти? Ну, добре, не з собакою, не зовсім із собакою. Ти вважаєш себе вовком, Джокере. Хижим небезпечним звіром, але ж у вовка немає хазяїв… Тож ти собака, Джокере. Так, хижа й небезпечна, але просто собака.
На сталевому ланцюзі…
Господи, про що я думаю? Що за маячня лізе в голову?
Що за патетичні й пафосні метафори? Треба працювати.
Дайте мені нормальну роботу. Дайте вбити когось, доки мій дезорієнтований мозок не вбив сам себе…
— Це твоя машина? — спитав Макс, коли ми підійшли до моєї червоної «Лади». В голосі ковзнуло легке розчарування.
— А ти хотів побачити «Бетмобіль?» — поцікавився я.
— Чому одразу «Бетмобіль?» Просто думав, що в тебе щось більш пристойне…
— «Більш пристойне» означає «більш помітне»?
— «Більш пристойне» означає, що воно краще їздить.