Знав би ти, як ця штука може їздити… Знав би, чим вона напхана всередині…
— Ну, пробачте. Що маємо, те маємо… — вагомо відповів я та всівся за кермо.
— А те, що машина червона, не робить її більш помітною? — спитав він, сідаючи з іншого боку.
От приколупався…
— А ти завжди такий балакучий з перепою? — спитав я. Досить різко спитав, може, навіть надто різко, бо індиго замовкло і втупилося у вікно.
Чи він просто нарешті згадав, що влаштував сьогодні вночі шоу одного актора із п’яними душевними бесідами? І йому нарешті стало соромно?
Я швидко глянув на нього. Йому? Соромно? Щось не віриться. Він уже зацікавлено крутив головою, роздивляючись салон, видно, шукав, де ж я сховав усі потрібні шпигунам прибамбаси. Його безпосередність дратувала. Він узагалі дратував. Можливо, тому що все більше нагадував мені мене самого в його віці. І знову поверталася думка про зміну поколінь. Припущення, що Макс — новий Джокер, залишалося єдиним більш-менш адекватним з усіх. Вони просто випробовують його на мені, а заразом демонструють, що я таке і як я живу.
Тому і дозволяють безкарно вдиратися до мого помешкання, розпивати там спиртні напої та намагатися влізти мені в душу, тому і видають усю потрібну інформацію — нехай дитина вчиться. І дівку ту знайшли просто так — аби потренуватися на ній. Лише одного я ніяк не міг зрозуміти. Навіщо створювати таку безглузду легенду? Невже вони самі не бачать, що це — єдине можливе пояснення цієї ситуації?
Невже не розуміють, що це розумію я? А якщо розуміють, то чому б їм просто не повідомити мені про це?
А Макс? Чи знає він? І ще одне питання — чому я останнім часом так багато думаю? Чому мене турбує те, що не має турбувати? Навіщо я шукаю підводні камені там, де вони мають бути, але мені про це знати необов’язково. Мені про це знати навіть шкідливо. Я лізу на чужу територію. Треба це припиняти.
Треба зупинитися…
— Зарано, — раптом сказав Макс, дивлячись у вікно.
— Що? — перепитав я.
— Зарано приїдемо, — пояснив він, обернувся до мене й широко посміхнувся.
Вже вдруге його посмішка видалася мені не зовсім щирою.
Вона мала подвійне дно. І щось там було на цьому другому дні. Щось він хотів мені сказати. Що?
Дідько! І це я називаю Жароха параноїком?
Ми дісталися місця таки зарано. Машину залишили за квартал від будинку (треба ж було справити враження не просто бідних, а дуже бідних родичів), пройшлися пішки і все одно прийшли зарано.
— А тепер можна кави? — поцікавився Макс, поглянувши спочатку на вікна об’єкта, потім — на годинника.
Це було цікаво. Він віддав керівництво усім процесом мені, аж до таких дрібниць, як дозвіл на пиття кави. Навіщо?