Хотів подивитися, як я керуватиму?
Що ж, нехай дивиться.
— Ні, — відрізав я.
— Чому?
— Вдома треба було пити.
— Але ж ти…
— У себе вдома, індиго.
Він тяжко зітхнув, але послухався, мовчки сів на лавку.
Відкинувся назад і заплющив очі.
— Спиш? — усміхнувся я.
Макс промовчав. Не було схоже, що він спить. Він був напружений і зосереджений. Сидів так декілька секунд, потім раптом сіпнувся, розплющив очі.
— Щось не так! — він різко підскочив. — У під’їзді щось не так!
— Що? — злякався я. — Невже лампочки повикручували?
— Джокере, я серйозно. Треба перевірити.
Я позіхнув, повільно піднявся, потягнувся.
— Хутчіш! — підганяв мене Макс.
— «Хутчіш»! — передражнив я. — Між іншим, я людина вже не молода, півночі не спав, пив якусь гидо…
Він не дослухав, відмахнувся й сам побіг до під’їзду. Я неквапом рушив за ним. Хлопчик хоче погратись у героя.
У героя-екстрасенса. Не дав я йому кави попити, от він і вирішив мене поганяти…
Він зник у темряві під’їзду, і лише тоді щось штовхнуло зсередини. Здалося, ніби я й сам відчув, що щось не так.