— У тебе очі червоні, — сказав я. — Знову нічні жахи?
Він кивнув. Сів навпроти. Здається, йому хотілося про це поговорити. От дідько! Я не наймався працювати ні нянькою, ні психологом. І мене вже не цікавило, що він там намагається мені повідомити. Мене вже взагалі нічого не цікавило — мені просто треба було дожити до вечора. І зазвичай, коли я ставив собі подібне завдання, обставини були набагато менш сприятливими — востаннє це було, коли на мене чомусь почала полювання ціла армія однієї невеличкої південної держави. Тож тут усе має бути легко…
Якщо мене не діставатимуть непотрібними душевними сповідями усілякі діти-індиго.
— Мені наснилася моя смерть, — повідомив він.
— Співчуваю, — байдуже відповів я, не співчуваючи, ясна річ, аніскілечки.
— Але щось змінюється, — додав Макс.
— А, — із удаваним розумінням кивнув я, хоча не зрозумів нічого.
— Мої сни змінюються. Це означає, що змінюється майбутнє. Розумієш? Ми можемо змінити майбутнє!
— Круто, — кивнув я.
— І я не про людство, — тихо додав Макс. Я швидко глянув на нього. Принаймні сьогодні я точно розумів, про що він говорить. Він намагався довести мені, що ми — ми вдвох — можемо змінити майбутнє. В контексті того, ким вважається наш об’єкт, це скидалося на бунт. І це було вже занадто.
— Ти зараз на що натякаєш? — украдливо поцікавився я. — На спробу невиконання наказу про ліквідацію об’єкта?
Він роздратовано відмахнувся:
— Та до чого тут об’єкт?! Треба буде — ліквідуємо! Я не до цього веду!
— А до чого?
Не хотів я грати з ним в його ігри. Не хотів більше жодних шифрів. Питав голосно й чітко, чекаючи на таку ж чітку відповідь. Звісно, не дочекався. Макс лише похитав головою, звівся на ноги й сказав:
— До того, що майбутнє — не стале. Його можна змінити.
Я знизав плечима й повторив:
— Круто.
Макс поглянув у вікно та роззявив рота. Деякий час перебував у такому стані, тоді повідомив, тицяючи кудись пальцем:
— Там!