— Що? — втомлено зітхнув я. — Торнадо? Цунамі? Труна на коліщатках?
— Об’єкт.
Я підскочив і кинувся до підвіконня.
Аня була на вулиці. Сиділа просто на землі поруч із малесенькими фіолетовими квіточками, які так зацікавили мене вчора. Здавалося, що розмовляє з ними. Шизонута мала…
Шкода буде вбивати її. Можливо, так само, як їй шкода було своїх звіряток. Та що поробиш? Треба буде — ліквідуємо.
Як уже неодноразово запевняв мене Макс.
— Ти сиди поки що тут, — наказав я, — хочу наодинці поспілкуватися.
— Навіщо?
Я поглянув на нього. Він не хотів, аби я йшов до Ані без нього. Що це? Хвилювання за мене? Навряд чи. Більше скидається на змову між ними про підтримку з його боку.
Про захист і прикриття.
— Та не хвилюйся ти! — ляснув я його по плечу. — Не відіб’ю! А от якщо ти з’явишся там у такому вигляді, вона сама від тебе втече. Я ненадовго. Потім прийдемо сюди.
Здається, Макс хотів заперечити, але напоровся на мій погляд. Відвів очі, зітхнув.
— А що мені тут робити?
— Вмийся. А краще — поспи ще. І бажано без жахів. Нажаханий ти мені непотрібний.
Аня анітрохи не здивувалася моїй появі.
— Привіт, — сказав я їй.
— Привіт, — відповіла вона, — тобі подобаються ці квіти?
І подивилася просто в очі.
От тепер я зрозумів. Зрозумів, із яким поглядом стикалися всі ті, хто боявся її очей. Гострий і дуже, дуже дорослий погляд. Незвично ці проникливі очі виглядали на дитячому обличчі. Незвично, але — не страшно. Бо все одно були світлими.
Лише виникало враження, що знає вона більше, ніж говорить. Що знає, як вчора я піввечора витріщався на ці квіти. Що знає, про що я думав, витріщаючись на них. Та це було тільки враженням. А навіть якщо і чимось більшим — не мені в цьому розбиратися. Вказати у звіті — так, але не розбиратися.