— Не знаю. Але щось зміниться в мені. Як побачиш, що щось змінюється, повертай мене, приводь до тями. Найлегше це зробити, давши ляпаса. Зазвичай допомагає.
— Добре, — погодився я й подумав: «Ляпаса? Із задоволенням».
Макс заплющив очі та відкинувся на ліжку.
— Тільки не спати, — попередив я його. Він мовчки відмахнувся і завмер. Я всівся зручніше й знову голосно позіхнув. Нудний сьогодні у мене випав вечір. Чекати.
Знову чекати.
Дуже захотілося, щоб зараз до хати хтось вломився.
Будь-хто. Нещодавні месники за зникнення сантехніка, загін спецназу, зграя демонів… Будь-хто, на кого можна було б накинутися з вигуком «Банзай!» і трохи розім’ятися…
Втім, це я знову фантазую. Навіть як вломиться хтось, я «Банзай!» не кричатиму. Не те виховання. З дитинства звик убивати тихо.
Макс лежав із заплющеними очима майже годину. Я вже зібрався його будити й доводити, що він таки переплутав келихи зі снодійним, але він розплющив очі сам і похмуро повідомив: — Її ніде немає.
Він виглядав несподівано втомленим. Був дуже блідим, помітно побільшали мішки під очима, загострилися риси обличчя. Здавалося, що навіть схуд…
— Як немає? — здивувався я. Макс лише знизав плечима.
— А ти точно не спав? — підозріло поцікавився я.
— Я шукав. Скрізь. Її ніде немає. Вона зникла.
А це вже погано. Це дуже погано. Як там казав Док? «Вони просто губилися одразу після будь-яких спроб розібратися з ними»… Невже й ця зникла? Дуже, дуже погано.
— От тепер мене щось точно хвилює, — сказав я, — ми загубили об’єкт, Максе.
— Але ж він зник…
— Зник він, а шефи накинуться з цього приводу на нас. І не впевнений, що з теплими обіймами.
Макс замислився. Потім твердо заявив:
— Вона повернеться.
— Чому ти так вирішив?