— Дивись! — сказала вона й тицьнула пальцем нагору.
Я підняв голову, сподіваючись побачити нарешті літаючу тарілку чи ще щось на кшталт НЛО, вихопити зброю й почати діяти, але не побачив нічого. Довго роздивлявся чисте небо, так і не зрозумів, чого вона хоче від мене, поцікавився:
— Що я маю побачити?
— Не бачиш? — здивувалася вона. — Не бачиш, як тут гарно?
Звичайний дах, повсякденне небо… Що в цьому може бути гарного?
— Не бачу, — чесно зізнався я.
— Добре… Тоді лягай. На спину.
Я слухняно завалився назад, намацуючи про всяк випадок зброю — хто знає, навіщо вона мене вкладає. Може, спокусити хоче, а може — вбити.
Втім, не сталося ні того, ні іншого, вона просто вляглася поруч зі мною.
12
— А ця схожа на кицьку.
— Яка?
— Оця, зліва. Така біленька пухнаста кицька…
Вона демонструвала мені хмаринки.
Лежачи з Анею тут, на даху, я знову від чував себе не на своєму місці та в абсолютно чужій тарілці, я знову подумки матюкав усе наше керівництво за геніальну ідею підіслати мене до дитини.
Вона була в захваті від хмаринок.
Здається, вона могла говорити про них вічно. Ми вже виявили серед них трьох слонів, одного козла, одного ведмедика і от тепер — кицьку. Небо було її власним зоопарком. Її улюбленим телевізором, її м’якою іграшкою…
Навіщо ведмедики під подушкою, коли можна гратися з хмаринками, набагато м’якшими та більш пухнастими…
— Симпатичні звірятка, — гмикнув я. — Ти любиш тварин?
Вона мрійливо посміхнулася: