— Я люблю хмаринки…
— А тварин?
— І тварин люблю… Я всіх люблю.
— І людей? — здивувався я.
— А ти не любиш людей? — здивувалася вона у відповідь.
Знову починається — її питання проти моїх.
— А за що їх любити? Вони жорстокі, брехливі й обмежені… Напевно, колись вони знищать цей світ…
— Напевно, колись вони створять новий…
Я зітхнув і знову зосередився на хмаринках, намагаючись і собі знайти серед них якесь звірятко.
Аня, безперечно, була позитивною дитиною. Світ для неї був прекрасним, люди — добрими, а діти хоч і жорстокими, але — виправдано жорстокими. Виявляється, вона була ще зовсім маленькою. Попри всі пережиті негаразди, попри надто дорослий, надто гострий погляд…
Я кліпнув очима, відганяючи мару. Не буває такого.
Погляди не брешуть. Отже, бреше вона. Забиває мені баки, а я ведуся, як пацан… Валяюся на спині, роздивляюся хмаринки й насолоджуюся тишею замість того, щоб починати працювати з об’єктом. Цікаво, чому я це так слухняно роблю?
Знову гіпноз?
Скільки ж можна? Не набридло всім цим надлюдям знущатися з мого мозку? От ображуся й перестріляю всіх на фіг… і нехай спробують мене зупинити своїми екстрасенсорними фінтами… — І його теж зруйнують, — підказав я Ані. — І знову створять новий.
— Наша пісня гарна й нова…
Вона піднялася на лікті, зазирнула мені в обличчя:
— А ти, виходить, у людей не віриш?
— У людей? Чому ж, вірю… Я у людство не вірю…
Я це сказав? Сказав це вголос? Що я роблю? Якого біса?!
Я ж мав просто подумати про це. Прокрутити в голові й ляпнути у відповідь щось легеньке, веселе, неадекватне.