Верховний магістр, трохи притримуючи праву руку лівою, повільно обвів поглядом площу. Тиша зробилася майже гробовою. Я штовхнув Мишу в бік і тихо прошепотів:
— А що у нього з рукою?
— Тц… — цикнула на мене Миша, зробивши великі очі та приклавши пальця до рота. Весь її вигляд говорив про те, що розмови зараз видадуться повним блюзнірством.
Я зітхнув і замовк. Було вітряно, і в цілковитій тиші ледве чулося, як тріпотить наше волосся, та ще плащ Верховного магістра. Коли тиша зробилася нестерпною, з трибуни нарешті ми почули перші слова Зарніка:
— Дорогі мої! Я гадаю, кожен із вас пам’ятає, який він винятковий, — проникливо почав він та обвів поглядом площу, а потім із батьківською теплотою провадив далі: —Я дивлюся на вас і бачу коштовні самородки, які сама доля обрала як найкращі з найкращих поміж мільйонів других, так би мовити, звичайних камінців…
Голос у Зарніка був приємного тембру, в міру низький, в міру гучний, саме такий, який личить вправному оратору. Погляд його блискучих синіх очей був сповнений сили та ентузіазму й артистично доповнював слова його натхненної промови:
— Цього року ми продовжимо відшліфовувати ваші унікальні можливості. Хай надасть вам наснаги в навчанні та висока мета, якій ми служимо…
Було відчутно, що навіть на відстані Зарнік гіпнотично діє на присутніх. В ньому було щось таке, що чарувало та мимоволі викликало повагу. Слова, що вилітали з вуст магістра, наполегливо западали в душу й пробуджували в серці щось схоже на відчуття патріотизму. Ще б трохи — і я б повірив у свою унікальність та у щасливу фортуну, яка закинула мене сюди. Та натомість я відірвав очі від Верховного магістра — і магія його слів почала трохи відпускати.
Чорт забирай, я зовсім не мріяв про таку рабську долю — гнити тут за парканом невідомо скільки часу, а потім, за його висловом, «захищати ідеали добра». Які ще ідеали? Хто в мене питав моєї згоди?!
Я придивився до хлопців і дівчат, які оточували мене. Всі обличчя були обернуті до Верховного магістра та осяяні гордістю за себе. В очах не було й тіні сумнівів. Весь наш «елітний» підрозділ зараз видавався великим згуртованим колективом. Тільки я один випадав із їхньої єдності. Я почувався як ніколи самотнім та чужим.
7
Почалося навчання. Ми сиділи на уроках майже без перепочинку, нас відпускали тільки на невеликі перерви між заняттями та на фізичні вправи, які я вже сприймав із задоволенням. Такого поняття, як «вільний час», майже зовсім не було. З Шулею я бачився рідко. Так минали день по дню, зливаючись в один великий сірий будень. В повітрі дедалі ясніше відчувалася осінь. Холодні гірські вітри тужно завивали ночами, ранки стали прохолодними, а одного дня на вранішніх фізичних вправах я навіть помітив тоненький хрусткий льодок, що вкривав калюжу на бруківці.
Та одного дня все збилося зі звичного ритму. Іраклій (нечуване діло) вранці трохи припізнився, і вони про щось сперечалися в коридорі з Антоніною. Під час занять на стадіоні сталася ще одна непересічна подія. На територію заїхав великий чорний джип, і Жердина, покинувши нас на Антоніну, підтюпцем побіг його зустрічати. Підбігши до джипа, Жердина навіть запопадливо відчинив дверцята. З машини вийшов огрядний дядечко в цивільному чорному костюмі. Він одразу ж надів на голову чудернацький капелюх-циліндр, що його тримав у руці, а в другій руці у нього лишилися білі рукавички та тростина. Він поблажливо усміхнувся Іраклію, прискіпливо оглянув подвір’я, затримавши погляд на нас, поставив тростину на землю й повільно попрямував до головного корпусу. Жердина пішов його проводжати.
— Певно, то велике цабе, — шепнув мені Андрон, — бачиш, як Жердина перед ним схилився?
Я подивився їм услід. Гість ішов, спираючись на тростину. Жердина дійсно дріботів поряд, улесливо зігнувшись. Я придивився до Великого Цабе і помітив, що він трохи припадав на одну ногу. Цікаво, що йому тут треба? В мене чомусь неприємно засмоктало під ложечкою.
В їдальні, перед сніданком, до мене підбіг захеканий Шуля й потягнув мене вбік:
— Слухай, там хтось приїхав, вроді як по твою душу, я тільки-но розмову двох учителів підслухав. Вони там щось про «сто тридцять» терли. Я знаю, де можна пробратися і підслухати, щоб дізнатися більше. Ходім!
Я озирнувся, чи ніхто нас не засік. Жердини не було, а Антоніна дивилася в інший бік. Народу в їдальні було повно, і можна було без проблем непомітно злиняти. Прогуляємо сніданок, ніхто не помітить.
— Ходімо, — згодився я.
Ми повернули до виходу, пробираючись крізь юрбу учнів, і раптом наразилися на Сірого.
ebooksa