— Ми звідціля не виберемося, — приречено сказав Шуля, і показав мені мізинця. — Ніколи…
Так, ось і Шуля вже познайомився з «перепусткою». В мене аж зашкребло у горлі, і я відчув, як безнадія полоснула мене по грудях і порожнечею зачаїлася в сонячному сплетінні. Я стиснув кулак. Поступово порожнеча відступила. Шуля втер долонею носа. Я нахилився до нього і подивився йому в очі.
— Слухай мене, Шулю, я все знаю, але ми звідціля все одно втечемо, чуєш? Нема такої системи, яку не можна обійти, — я чув свої слова немов збоку, неначе розмовляв сам із собою, і давав собі обіцянку: — Ми звідціля обов’язково втечемо, даю тобі слово…
6
Куди б ти не потрапив, а перше вересня є першим вереснем. Хто б міг подумати, що й тут, у забутому Богом куточку, нам улаштують день знань!
Зранку нам веліли одягнути парадну форму, яку видали напередодні: білу сорочку з краваткою, сірий піджак та брюки (дівчатам спідниці). Потім вивели на подвір’я шикуватися. Перед головним корпусом на площі, яка була викладена сірою доісторичною бруківкою, навпроти трибуни, що виросла за ніч, вистроїли уже майже всю школу буквою «П». Натуральна тобі лінійка. Як у звичайній школі.
Миша, що знову прилипла до мене, була теж у білій блузці, по-святковому зачесана, і мала трохи кращий вигляд, ніж зазвичай: принаймні була не так схожа на мишу. Звісно, поки не розтуляла рота. Сьогодні на її самовдоволеній мармизі аж світилося відчуття урочистості моменту, але й тут вона не втрималася, щоб не побазікати:
— Зараз нас прийде вітати сам Верховний магістр Зарнік! Він щороку вітає учнів, — захлинаючись від ентузіазму, доповіла вона мені.
Я на це тільки знизав плечима, мовляв, ну Верховний, ну магістр, знайшла чим здивувати…
Перш ніж зайняти своє місце на площі, ми пройшли повз групу персоналу. Серед них я помітив знайоме обличчя того типа, що нагородив нас перепустками, — Тарапата, здається? Він, мабуть, теж упізнав мене, бо коли ми зустрілися поглядами, мені здалося, що він ледь помітно підморгнув мені.
Миша, помітивши, куди я дивлюся, презирливо скривилася:
— Служаки… У них потенціал менш ніж вісімдесят, таких навіть у вчителі не беруть.
— Звідкіля ти знаєш? Про їхній потенціал?
— По нашивках, — зверхньо всміхнулася Миша, потім спустилася до мене, темного, і заходилася пояснювати: — Бачиш блакитні айсберги у них на рукаві? Значить, вісімдесят. Вісімдесят — то молодші співробітники. У кого дев’яносто, у тих айсберг білого кольору. Ще до нього додаються зірочки. Кожна зірочка — п’ять одиниць. У вчителів більше трьох не буває. Тобто максимальна цифра сто п’ять. Сім зірочок — найвищий ступінь, є тільки у Верховного магістра Зарніка.
Я роздратовано зиркнув на неї. Звідкіля вона скільки всього знає, розумниця? На це Миша улесливо провадила:
— Ти зі своїм потенціалом, коли вивчишся, теж, либонь будеш, Верховним магістром… А може, й самим Гросмейстером…
Я на ці її слова тільки скривився. Миша тим часом продовжувала просвітляти мене:
— Верховний магістр, він нам усім як батько… Я б теж хотіла бути схожою на нього…
Те, що я далі від неї почув, було для мене повним одкровенням. Виявляється, всі діти тут уже навчаються не перший рік, і потрапили сюди з різних дитячих будинків. Магістр типу їх «усиновив». Тому вони, принаймні Миша, були цілком задоволені…
Нас вишикували просто навпроти трибуни. Солдафонша Антоніна та Іраклій стали обабіч по стійці «струнко». Невдовзі площа, яка приглушено гула, стихла, і я побачив, як на трибуні з’явився високий чоловік середнього віку. На відміну від єдиного відомого мені магістра, непримітного, як клон Титаніка Мислі, він був значно яскравішим: чорнявий, трохи блідий, з виразними і привабливими рисами обличчя. Верховний магістр був у цивільному темно-сірому костюмі, повéрх якого зі стильною недбалістю був накинутий чорний плащ. Вітер мальовничо розмаював плащ, і це робило магістра трохи схожим на Бетмена. На руках у нього були чорні високі шкіряні рукавички. Дивна у них тут мода… Та Миші, мабуть, таке подобалося. Вона з завзяттям вилупилася на Зарніка і хіба що не пищала від захвату.
ebooksa