Via Combusta, або Випалений шлях

— Мені дуже приємно, що ви так опікуєтеся станом наших справ… — тон Зарніка миттю став офіційно-ввічливим. — Та здається, до цього часу я достатньо кваліфіковано виконував свої обов’язки і не потребував допомоги…

— Містеrе Заrнік, я все ж наполягаю… — відказав Гість та знову засовав тростиною. — Цей хлопець із Рутенії повинен поїхати зі мною!

— Не розумію, що викликало ваше занепокоєння? — насмішкувато запитав голос Верховного магістра.

— Його потенціал тrеба rозвинути повною міrою. Він має володіти…

— Він володітиме всім, що необхідно, — перебив Зарнік Велике Цабе, — знайдіть переконливіший аргумент!

Потім на мить запала тиша, і знову почувся саркастичний голос Зарніка:

— Чи може… ви не довіряєте мені?

— Я б так не сказав… Але ж ви rозумієте, у нього така кrов… — зашамкотів у відповідь Гість.

— Я знаю про його кров більше, ніж ви можете собі уявити, — самовпевнено кинув Зарнік.

— Саме в цьому і спrава… І це є небезпекою… Ваші гrіхи… — Гість багатозначно замовк.

— Так би одразу й сказали! — вдавано розсміявся Зарнік. — Але це мої гріхи, як ви зволили висловитись. Тому зі своїми гріхами я впораюся самостійно.

— Ви дуже самовпевнені, містеrе Заrнік, — відказав Гість, — а часу залишилося обмаль. Ви повинні rозуміти моє занепокоєння… І я наполягаю… Це у ваших інтеrесах…

— Дякую за турботу, та я не поділяю вашого занепокоєння, — ввічливо-металевим голосом відказав йому Зарнік.

— Мене вrажає ваша затятість, — крісло заскрипіло, Гість підвівся зі свого місця, важко опираючись на тростину. — Та сон Якова має спrавдитися, і ми не можемо віддати цю дrабину воrогам. Кrаще ми тоді позбудемося її.

— Не думав, що колись від вас почую таке, — голос Зарніка вже не приховував роздратування, — але ви гість, тому я вибачаю вам ваші погрози. Думаю, що розмову можна вважати завершеною.

— Ні, які там погrози, я вже стаrа людина, — нещиро зітхнув Гість і застукотів тростиною, перемістившись у невидиме для мене місце. — Але ви повинні rозуміти, що ваша гоrдовитість може вельми зашкодити нашій спільній спrаві. Як ви знаєте, у нас є конкуrенти…

Зарнік на це змовчав. Стукіт почав віддалятися. І нарешті запала тиша.

— Здається, все, — зашепотів Шуля мені на вухо, — ти що-небудь втямив?

Я у відповідь захитав головою:

— Ні… Може, то вони не про мене?