Via Combusta, або Випалений шлях

Я мовчки заходився їсти і думав: яким вітром його сюди занесло? Цього японця? Так далеко?

Але ні Шуля, ні Миша, ні будь-хто інший на це запитання відповіді не мав. Як з’ясувалося пізніше, про нашого нового вчителя взагалі ніхто нічого ніколи не чув. Хтозна звідкіля він узявся. Було таке враження, що він, як і мій знайомий кіт, був привидом і матеріалізувався у кабінеті Зарніка просто з повітря. Сам він про своє походження нічого не розповідав. І взагалі — був небагатослівним. Тільки любив скрушно хитати головою і казати: «Даме[15]…» Вираз його обличчя при цьому був такий, наче він і справді мав нас усіх за слабких «дамочок». Вчитель мав складне і довге ім’я, щось на зразок Мацудайра[16] Кураторі Рейка[17], і до того ж ще й Сенсей, тому для зручності між собою ми його прозвали просто Дамою (за асоціацією з його улюбленим виразом та зважаючи на його кумедну косичку).

13

Друга половина літа, що була під наглядом Дами, була трохи кращою за попередню.

Ми з новим учителем щодня ходили зустрічали зорю чи, як він любив казати, «годину чарів». Вечорами я залюбки дивився, як утомлене сонце сідає і світ наповнюється фіалковими фарбами, а от світанками мені було не до милування, бо нестерпно хотілося спати.

— Дивіться на зорю, і буде кращим зір… — повторював часто-густо Дама і загадково додавав: — Червона і синя зоря вечірня. Блакитна і жовта зоря ранкова. Хоча іноді й навпаки буває…

Взагалі новий вчитель виявився незлим і полюбляв розказувати всілякі короткі баєчки. Зміст їхній був загадковий та невиразний, і як я потім зрозумів, зводився до однієї цікавої думки: «все що потрібно зберігається у вас самих».

Де боги живуть?

Де мешкають Будди?

Шукайте їх

Лише у глибинах серця[18]…—

процитував він на першому ж занятті й, обвівши поглядом клас, якось приречено зітхнув.

А потім з надією в голосі, провадив:

— Які будуть запитання?

Ми нічого не зрозуміли. Тому мовчали.

— Себе слухайте, — пояснив він і, трохи презирливо зіщуливши свої і так вузькі очі, вів далі: — Уважно слухайте. У тиші — тихий голос цей…

На перших заняттях ми просто сиділи та по-особливому дихали. Ще ми робили фізичні вправи — повторювали за вчителем дивні рухи, що нагадували повільні екзотичні танці.

Одного разу Дама як завдання запропонував нам подивитися просто себе, щоб побачити розлиту в повітрі енергію.

Майже одразу я її побачив. І Андрон, що примостився поруч, теж. Він штовхнув мене в бік і запитав:

— Ти помітив такі іскорки, що швендяють у повітрі?