Via Combusta, або Випалений шлях

22
18
20
22
24
26
28
30

— Ні… це правда, — криво всміхнувся Зарнік, — ти вбивця…

Потім він відпустив мене, обернувся до охоронців і холодно наказав:

— У карцер!

20

Я не знаю, що було гіршим — суцільна темрява, пекельна спрага чи тягуче та ниюче, як нескінченний зубний біль, відчуття провини. Воно було тотальним, як розлита навкруги темрява, яка чомусь видавалася мені сірим липким туманом. І в цьому безкінечному темно-сірому тумані зненацька з’являлися гострі чорні колючки — думки про Шулю, та чорні пекучі блискавки — загадкові слова Зарніка про мою матір. Останні ніяк не могли набути чітких рис, тому мучили мене найбільше. Якісь далекі-далекі спогади, витравлені чорним, — не вхопитися, не затримати погляду. Важливе, страшне, таємниче…

Я гнав від себе ці думки, а вони поверталися і кружляли навколо чорними птахами-круками…

В уяві малювалися картини того, що зараз роблять із Шулею, і мене тіпало…

Щемкі думки, що роз’їдали нутрощі як кислота: якби не я… якби не я… з Шулею нічого б не сталося… А може б, нічого не сталося і з моєю… матір’ю? Зарнік має рацію — від мене самі нещастя…

Скоро час перестав існувати. Про мене чи забули — чи вирішили таким чином мене замордувати, щоб я тут згнив заживо… З тутешніми порядками це було цілком реальним. Я провалювався у сон, потім знову прокидався. І скоро залишилася тільки спрага. В роті пересохло, і не було жодної надії на чиюсь допомогу. Спочатку я гарячково шукав вихід. Та, обмацуючи руками стіни своєї камери, я швидко пересвідчився, що опинився у кам’яному мішку без жодної шпаринки. Залізні металеві двері були наглухо замкнені, і скільки я не гамселив в них, ніхто не відчиняв. Я збив руки в кров і, зализуючи солоні краплини, поступово з’їжджав у відчай, змішаний із жахом. Він навалювався на мене огидними чорними масними хвилями.

Знесилившись, я ліг і заплющив очі. Світ зник — я полетів із величезною швидкістю у чорний бездонний колодязь.

…Вона колисала срібну, схожу на човник колиску. Волосся у неї було довге, хвилясте і золоте. Я не бачив її обличчя. Тільки білі тонкі долоні з гарними довгими пальцями. Вона щось співала. Приємне, далеке, рідне… Мені здавалося, що вона заколисує мене. Що це я лежу у срібній колисці. Вниз, вгору, і знову вниз, і знову вгору… Її ніжні руки втішають мене, втирають мені лоба і гладять волосся. Вона шепоче мені: «Не бійся… я з тобою… я завжди буду з тобою».

Вона була поряд, зовсім поряд, а мені несила було розплющити очі…

Раптом я почув стукіт і скрегіт заліза. Потім шурхотіння біля вуха і нарешті голос:

— Арсенію! Ти живий?

Я насилу розліпив очі, й мене осліпило ліхтарем, який тримав у руках Тарапата. Лице його прикрашав свіжий рубець, який тягнувся від правого ока до підборіддя.

— Живий! — радісно гигикнув він. — Я тут тобі дещо приніс… Їстимеш?

— Пити… — ледь ворухнув губами я.

— Гаразд, гаразд… — він дістав із наплічника пластмасову пляшку, відкрутив кришку і подав.

Я жадібно припав до неї, і тільки коли відпив майже половину, зрозумів, настільки голодний. Тарапата не поскупився, і я швидко почав заштовхувати до рота хліб із ковбасою і запивати водою. Потім я запитав:

— Що з Шулею?