— Спробуйте, — трохи лагідніше промовив священик.
— Як найближче проїхати до інституту?
— Я вам покажу.
Обійшовши будиночок, ми зупинилися біля низького цвинтарного муру. Звідсіля було видно схил пагорба і відкривався краєвид на долину.
— Доїдете до шосе. На четвертому кілометрі на північ звернете ліворуч. Он там! Бачите отой довгий білий будинок? — він показав на ясну цяту в долині під горою.
— Бачу.
— Ото й є інститут Бурта.
— Дякую. Як не втраплю, у когось спитаю.
— Не раджу… Вам можуть сказати неправду.
— Чому?
— Бачте… — священик ніби трохи збентежився. — Інститут не зажив у. нас надто доброї слави, тобто… поміж тутешніх селян. Особливо останнім часом…
— Не розумію.
— Хай це видасться вам смішним, але всі тут — люди бідні, обмежені. Здебільшого неписьменні. Тож останнім часом почали ширитися чутки, ніби в інституті… нечиста сила. Я пробував удаватися до розуму цих людей, але надаремне. Можливо, плітки розпускаються з певною метою… Хіба я знаю?
— І тому селяни можуть ввести мене з оману?
— Найкращий спосіб на дідька — це його ошукати, — осміхнувся Альберді.
— Я, здається, не схожий…
Священик оглянув мене з голови до ніг.
— Хто знає… Хто знає… — засміявся знову.
Ми пішли садом до хвіртки. Альберді якось ніби зів"яв. Я пробував ще заговорити до нього, але він відповідав лаконічно. Лише коли я попрощався й почав спускатися сходами, він гукнув мені навздогін:
— А Долорес скажіть, щоб приїздила! Я не дорікатиму їй. Нехай приїздять утрьох. Адже після смерті Хосе обставини змінилися… Хай приїздять… Неодмінно!
ebooksa