— Авжеж. Припустимо навіть, що заповіт має законну силу і що Хосе був при здоровому глузді. Але які в нас є докази, що він помер своєю смертю?
Мені нарешті урвався терпець.
— Ви хочете звинуватити інститут Бурта, всесвітньо відому наукову установу, в убивстві? Це дурниці! Такій поважній установі не потрібні ті кілька десятків чи навіть сотень тисяч…
— З цих сотень скоро виростуть мільйони!
— Але кому могла бути вигідна смерть молодого, невідомого письменника?
— Факт залишається фактом: чималі суми пливуть і пливуть до інститутської каси, а нові твори, які виходять щороку, з"являються з таємничого посмертного портфеля, що знаходиться в Боннарда. А Хосе ж помер… саме в клініці інституту Бурта. Там його лікували, а він із вдячності за турботу заповів їм свої твори, котрі тоді нічого не були варті. На жаль, хвороба була смертельна, — глузливо провадила вона далі. — Рак, проти якого ще сьогодні немає ліків. Зрештою, інститут і не спеціалізується на лікуванні злоякісних пухлин… І ось після смерті пацієнта сам великий професор Боннард зацікавився спадщиною невідомого графомана, яку той передав інститутові, і, використовуючи свій вплив, робить із нього великого письменника. І ви хочете, щоб я в це повірила! До того ж виявляється, в заповіті є застереження, за яким Боннард стає єдиним опікуном мого сина — коли Маріо Браго захоче скористатися плодами письменницького доробку свого батька. Ясна річ, це нікому не здається дивним…
Я не розумів, куди вона хилить.
— Ви, напевно, самі не вірите в те, що кажете? Звинувачувати професора Боннарда? Це абсурд!
— Одначе я прошу вас, сеньйоре адвокате, вивчити цю обставину. Адже ексгумація[2] дозволяється? Можна зробити розтин. Отруту вдається виявити навіть через багато років.
— Це нісенітниця! Ми тільки скомпрометуємо себе.
— Ви гадаєте, що спеціалісти з інституту Бурта не залишили слідів?
— Ні, я взагалі вважаю, що про вбивство не може бути й мови. Хосе Браго помер од раку!
— Хай так. Але я хочу впевнитися в цьому. У мене є підстави підозрювати, що було вчинене вбивство, — закінчила сеньйора де Ліма з притиском.
Мене здивував її рішучий тон.
— Не розумію.
— У той час, коли вас гризли ваші адвокатські сумніви, ми постаралися ближче зацікавитися інститутом. Од людей, яким цілком можна довіряти, ми довідалися: на бідолашному Хосе професор Боннард робив якісь… експерименти.
— Напевно, до нього застосовували нові лікувальні засоби. Хосе Браго був у безнадійному стані, а в таких випадках — за бажанням хворого — це допускається.
— Можливо… Можливо… Проте я наполягаю на ексгумації! Чи візьметеся ви за цю справу? Чи, може, мені доведеться шукати нового адвоката? Я дуже б не хотіла…
— Я подумаю.
— Але я прошу…
ebooksa