Він кивнув головою.
— Авжеж. І, кажучи відверто, я не дивуюсь Долорес, що вона не віддала Боннардові Маріо. Адже все-таки це її син… Ніхто не може замінити матері…
— Все це не так просто, — обережно почав я. — Хосе Браго, певно, складав заповіт під впливом глибокої образи на свою колишню дружину. Зараз мені не хочеться вникати, чи були в нього на те підстави. Важливо, що Маріо скривджено. Тим-то ми й хочемо опротестувати заповіт.
— Навіщо? За півтора року Маріо досягне повноліття, і буде розпечатано другого конверта. Я певен: Хосе не міг позбавити свого сина спадщини.
— Інститут Бурта має право розпоряджатися сумами, які нині надходять на його рахунок.
— Отже, сестру знову цікавлять тільки гроші! — вибухнув гнівом священик. — Виходить, вона нітрохи не змінилась! А може, це ви її підмовили? Адже ви, як її адвокат, напевно, зацікавлені в цьому… Ну, скажіть щиро!
Він неприязно дивився на мене. Розмова повертала в небажане для мене русло. Хоч-не-хоч, я мусив прийняти виклик.
— Хоч вірте мені, хоч ні, але я справді один із тих, хто відраджував сеньйору де Ліма порушувати справу проти інституту. Зрештою, є куди більше причин, через які я б не хотів вести справи, зв"язаної з заповітом Хосе Браго. Взагалі у мене від самого початку не лежало до неї серце, — признався я, хоч відчував, що, всупереч намірові, це прозвучало роблено й наївно.
— То чому ж все-таки взялися?
— Я взявся за цю справу з чемності, за дорученням іншого клієнта; до того, мені здавалося, що я зумію її розв"язати в якийсь розумний спосіб. Але виявилося: обидві сторони анітрохи не прагнуть до переговорів. Тут одне з двох: або Хосе Браго був при повному розумі; тоді заповіту, складеного нотаріусом за всіма вимогами закону, опротестувати неможливо; або ж він був психічно хворий. Суд, визнаючи право на спадщину за інститутом Бурта, дотримувався першої версії, як обгрунтованої. А що можна протиставити цій версії? Звичайно, я міг би домогтися накладення судового арешту на гонорари, виплачувані видавництвами й театрами. Проте сеньйора де Ліма відкидає цю пропозицію. Вона побоюється, що в професора Боннарда не вдасться забрати решти неопублікованих рукописів.
— Зрозуміло. Отже, ви добрих кілька років чекали, поки «джерело» висохне?
— Власне…
— А тим часом твори виходять і далі та ще й ростуть у ціні…
— Ото ж то й ба! І невідомо, що ще має Боннард. Правда, враховуючи працездатність Браго напередодні розлучення з сеньйорою Долорес, гадаю, що лишилося вже небагато… «Джерело», либонь, уже «висохло». Та цілковитої певності в нас немає.
— Але для чого тут ексгумація?
— У сеньйори де Ліма є підозра, що Хосе Браго помер не своєю смертю. Можливо, вдасться щось виявити…
— Через шість років?! Та й взагалі — вкрай непорядно підозрювати Боннарда у вбивстві. Що-що, але на це він не здатний.
— Я теж такої думки. Але в даному разі йдеться не про звинувачення в убивстві. Нам хотілося б дізнатися про єдине: чи не застосовували до Браго недозволені методи лікування. Зрештою, й це мені не здається надто переконливим, хоч тоді причину виявити легше. Проте справа буде довга, затяжна. Коли, звичайно, ми не знайдемо явних доказів. Але ж імовірно — таки не знайдемо! Щиро кажучи — я не люблю вести справ, які пахнуть криміналом, та ще й до того можуть скінчитися компрометацією. Але, на жаль, я не переконав сеньйору де Ліма…
Священик, здавалося, не чув моїх слів.
— Це вкрай непорядно, — повторив він, дивлячись у підлогу. — Я добре знаю Боннарда. Це неможливо. Я не згодний з ним багато з чому, але це людина кришталево чесна!
ebooksa