бадьорило тіло. З недалеких гір почав скочуватись у долину прохолодний північний вітер, що звався тут на
середземноморський кшталт бореєм. Він і остуджував до ранку розпашіле, перепечене за день Місто.
Меланхолійно мугикаючи якийсь банальний шлягер найпопулярнішого в тому місяці співака, Джо піднімався на
веранду першого поверху. Друге від східців вікно на веранді, як завжди, затишно світилося (на підвіконні стояла
настільна лампа у вигляді соняха), і, як завжди, його сусід по віллі-фортеці Гаррі Бен, з яким він близько так і не
познайомився - брак часу! - сидів біля відчиненого вікна і читав книжку. Чи вдавав, що читає.
Джо уповільнив кроки, метикуючи, як би його обминути сусіда. Гаррі Бен був безробітним і при зустрічі
неодмінно скаржився на своє лихо. Джо вже почали набридати одні й ті ж розмови з сусідом про двадцять
мільйонів безробітних в країні, про те, що він, Гаррі Бен, один із тих двадцяти мільйонів, що йому вже сорок п’ять,
а в такому віці знайти роботу майже не світить, адже стільки молодих не знають, де докласти своїх рук і знання,
коли... і пішло, і поїхало. А допомогти Гаррі він при всьому бажанні, звісно, не міг.
Але хоч як уповільнюй кроки, проникнути в свої куці апартаменти, обминувши сусіда, було неможливо, а
пройти повз нього, не перекинувшись для годиться кількома словами, - і поготів.
- Добрий вечір, Гаррі! - якомога бадьоріше мовив Джо.
Жовтувате, із запалими щоками обличчя Гаррі зблизька ще більше вражало апатією, якимсь отупінням, і на
ньому можна було б прочитати цілу сагу про злигодні, яких зазнав його власник.
- Добрий... - мляво відповів Гаррі, і закривши книжку, швидко перевернув її заголовком униз, до підвіконня
(“Ховає від мене! - знизав плечима Джо. - Невже сексом чи коміксами захоплюється?”) - Хоча... який він з біса
добрий?
Треба було щось казати далі, і Джо сказав те, що говорив учора й позавчора: