- Воно й видно. Сюди-туди бігаєте, а чого, питається? Вам треба по-хазяйському влаштовуватись - не на один
день сюди прибули. Та й чого метушитись? Камера суха, чиста, затишна. В’язниці у нас переповнені, а вам, ніби
знаменитому гангстерові, окрему камеру виділили. Тільки сидіти й дякувати адміністрації.
- Дякую. Вельми зворушений. Радий сидіти у вашій розчудесній камері - сухій, чистій та затишній.
Чотири кроки вперед. Стіна. Заґратоване віконце. Поворот.
Чотири кроки назад. Стіна. Двері з вічком. Наглядач надміру балакучий.
- Не розумію тих, хто сюди потрапляє, - вголос обурюється наглядач. - Тільки переступлять поріг камери, зразу
в паніку: ох, тюрма!.. Ну й що з того, що тюрма? Ніби тут не люди сидять? Та, зрештою, на волі гірше, як у тюрмі.
Ні роботи, ні надії. Ось так.
Джо зупинився і з цікавістю подивився на наглядача.
- Чого ви на мене так дивитесь, містере? Я хоч і наглядач, а все одно обидва в тюрмі. І я не панікую, не бігаю
сюди-туди.
Джо ще з більшою цікавістю став придивлятися до наглядача.
- Ви, містере, прибули сюди на кілька років, а я - сорок років тут відбув як один день. І - нічого. Живий-
здоровий. І буду тут до самої смерті. І дякую долі, що вона допомогла мені колись потрапити сюди. Сухо, затишно,
не дме, за шию не капає. І годують. І робота є. Є і буде. Що ще треба людині? А на волі? Ах, містере, містере! Про
ту волю краще й не згадувати. Безробіття. Страшна дорожнеча. Інфляція. Бандитизм. Зневіра в завтрашньому дні.
Ні, мене на таку волю не виманиш. Я вже років з двадцять, як за ворота тюрми не виходжу. І нічого. Та тим, хто в
тюрмі, тільки заздрити треба! Жаль, що з місцями в тюрмах все тугіше й тугіше, не вистачає для всіх бажаючих!
Наглядач нарешті побажав містеру Лі “щасливо зоставатись”, вийшов з камери, зачинив за собою двері і