Гра янгола

Крістіна спала до полудня. Я скористався цим, щоб піти до молочарні неподалік від ринку й купити молока, хліба й сиру. Дощ нарешті вщух, але на вулицях іще стояли калюжі, і вологість у повітрі можна було відчути навпомацки, ніби вона була холодною пилюкою, що осідала на одяг та проникала в кістки. Поки стояв у черзі в молочарні, я мав таке відчуття, ніби хтось спостерігає за мною. Знову вийшовши на вулицю й переходячи через бульвар Борна, я обернувся й помітив, що хлопчик віком не більш як п’ять років іде за мною. Я зупинився й подивився на нього. Хлопчик став і витримав мій погляд.

– Не бійся, – сказав я. – Підійди.

Хлопчик ступив кілька кроків і зупинився за два метри від мене. Він мав бліду, майже синю шкіру, наче ніколи не бачив світла сонця. Він був у всьому чорному й у нових і лискучих лакованих черевичках. Очі мав темні, а зіниці – такі великі, що білки було майже не видно.

– Як тебе звати? – запитав я.

Хлопчик усміхнувся й пригрозив мені пальчиком. Я хотів ступити крок до нього, проте він зірвався з місця, і я побачив, як він зник у натовпі на бульварі Борна.

Підійшовши до свого порталу, я побачив конверт, що стримів між одвірком і дверима. Печатка з червоного сургучу з янголом була ще тепла. Я подивився в обидва боки вулиці, але не побачив нікого. Увійшов до будинку й замкнув за собою двері, двічі обернувши ключ у замку. Зупинився під самими сходами й розкрив конверт.

Любий друже!

Мені дуже прикро, що ви не змогли прийти на нашу зустріч учора ввечері. Я сподіваюся, з вами все гаразд і ваша відсутність не пояснюється якимись непередбаченими або надзвичайними обставинами. Я щиро жалкую, що не мав приємності натішитися вашим товариством за цієї нагоди, але сподіваюся, що незалежно від причин, які перешкодили вам прийти на зустріч зі мною, ця проблема знайде швидке й сприятливе розв’язання й наступного разу ніщо не зможе завадити нашій зустрічі. Я мушу покинути місто на кілька днів, але повідомлю вас відразу, щойно повернуся. У сподіванні незабаром довідатися, як вам ведеться і з яким успіхом просувається робота над нашим спільним проектом, вас, як завжди, щиро й приязно вітає ваш друг

Андреас Кореллі

Я зіжмакав листа в кулаці й засунув його до кишені. Увійшов на поверх із великою обережністю й притримав двері, щоб не зарипіли. Зазирнув до спальні й переконався, що Крістіна досі спить. Пішов на кухню й став готувати каву та нехитрий сніданок. Через кілька хвилин почув кроки Крістіни в себе за спиною. Вона спостерігала за мною, стоячи у дверях, накинувши на себе мого старого светра, який сягав їй до стегон. Волосся в неї було скуйовджене, а очі розпухли. У неї були помітні синці від ударів на губах і скронях, так, ніби вона лупцювала себе ще й по обличчю. Вона уникала мого погляду.

– Пробач, – промурмотіла вона.

– Їсти хочеш? – запитав я.

Вона заперечливо похитала головою, але я знехтував її жест і показав, щоб вона сіла за стіл. Налив їй чашку кави з молоком і цукром і подав скибку хліба, щойно витягнутого з печі, із сиром та шинкою. Вона навіть не доторкнулася до їжі.

– Випий бодай ковточок, – сказав я.

Вона без апетиту надкусила сир і слабко мені всміхнулася.

– Смачний, – сказала вона.

– Коли розкуштуєш, він здасться тобі ще смачнішим.

Ми їли мовчки. Крістіна, на мій подив, очистила половину своєї тарілки. Потім заховалася за чашкою з кавою й стала скоса спостерігати за мною.

– Якщо хочеш, я сьогодні піду, – сказала вона нарешті. – Не турбуйся. Педро залишив мені гроші й…

– Я не хочу, щоб ти кудись пішла. Хочу, щоб ти більше ніколи нікуди не йшла. Ти мене чуєш?