Незабаром світло в універмазі почало гаснути, і стали виходити продавці, що там працювали. Я підвівся й вийшов на вулицю. Хлопчина років десяти сидів у під’їзді сусіднього будинку й дивився на мене. Я покликав його помахом руки. Він підійшов, і я показав йому монету. Він усміхнувся від вуха до вуха, і я побачив, що йому бракує кількох зубів.
– Бачиш цей пакунок? Я хочу, щоб ти передав його сеньйорі, яка зараз вийде. Скажеш, що передав його для неї один сеньйор, але не показуй на мене. Ти все зрозумів?
Хлопець кивнув головою. Я віддав йому монету й книжку.
– А зараз почекаймо.
Нам не довелося чекати довго. Через три хвилини вона вийшла. Пішла в напрямку бульвару Рамбла.
– Онде та сеньйора. Бачиш її?
Моя мати зупинилася на мить перед портиком Віфлеємської церкви, і я зробив знак хлопцеві, щоб він побіг до неї. Я спостерігав за сценою здалеку, не чуючи їхніх слів. Хлопець подав їй пакунок, і вона подивилася на нього з подивом, не знаючи, брати його чи ні. Хлопець наполягав, і зрештою вона взяла пакунок і дивилася, як той побіг геть. Розгублена, вона оберталася на всі боки, шукаючи його поглядом. Зважила пакунок на руці, роздивляючись червоний папір, у який він був загорнений. Нарешті її розібрала цікавість, і вона розгорнула його.
Я побачив, як вона дістала книжку. Вона тримала її в обох руках, роздивляючись обкладинку, а потім перевернула її, щоб подивитися на неї з протилежного боку. Я відчув, як мені перехопило подих, хотів підійти до неї й щось сказати, але не зміг. Я залишався там, де був, за кілька метрів від моєї матері, спостерігаючи за нею з такого місця, де вона мене не бачила, аж поки вона рушила далі, у напрямку готелю «Колумб», з книжкою в руках. Перед палацом віце-королеви підійшла до кошика для використаних паперів і вкинула туди книжку. Потім я побачив, як вона пішла до бульвару Рамбла й зрештою зникла в натовпі, ніби ніколи її й не було.
Семпере-батько був сам-один у книгарні, він підклеював спинку до книжки «Фортуната і Хасінта»[19], яка розпадалася на клапті, коли підняв погляд і побачив мене по той бік дверей. Він подав мені знак, щоб я увійшов. Коли я переступив через поріг книгарні, книгар запропонував мені крісло.
– У тебе поганий вигляд, Давиде. Тобі треба піти до лікаря. Якщо боїшся, я можу супроводжувати тебе. Мене ескулапи також лякають, усі ці почвари в білих халатах і з гострими скальпелями в руках, але іноді доводиться їх терпіти.
– Це лише головний біль, сеньйоре Семпере. Він скоро минеться, ви ж знаєте.
Семпере налив мені склянку води «Віші».
– Випий-но. Це виліковує все, крім дурості, яка нині перетворилася на справжню пандемію.
Я без будь-якого бажання всміхнувся на жарт Семпере. Випив склянку мінеральної води й зітхнув. Відчув смак нудоти на губах і тиск та болюче пульсування десь за лівим оком. На мить мені здалося, що я зараз упаду, і я заплющив очі. Набрав повні груди повітря, благаючи Бога, щоб не дозволив мені відійти тут. Доля не могла мати таке спотворене почуття гумору й утнути зі мною такий поганий жарт: привести мене до книгарні Семпере, щоб у подяку за все добро, яке він мені зробив, я залишив йому свій холодний труп. Я відчув долоню, що лагідно торкалася мого лоба. Семпере. Розплющив очі й побачив книгаря та його сина, який з’явився нечутно й тепер дивився на мене з обличчям людини, яка проводить ніч біля мерця.
– Викликати лікаря? – запитав Семпере-молодший.
– Ні, мені ліпше, дякую. Набагато ліпше.
– Від такого поліпшення волосся стає дибки. Ти весь сірий.
– Ви дасте мені ще трохи води?
Семпере-син поквапився наповнити мені склянку.
– Пробачте мені за цей спектакль, – сказав я. – Запевняю вас, я його не готував.
ebooksa