– Не кажи дурниць.
– Я радив би вам з’їсти щось солодке, – сказав Семпере-син. – Можливо, ідеться про зниження цукру в крові…
– Збігай до пекарні на розі й принеси щось солодке, – погодився батько.
Через дві хвилини син книгаря повернувся з паперовою сумкою, у якій були всі найкращі продукти місцевої булочної. Він подав мені її, і я вибрав там бріош, який за інших обставин привабив би мене не більше, аніж зад хористки.
– Їж, – наказав Семпере.
Я слухняно з’їв бріош. Потроху мені ставало краще.
– Схоже, ви оживаєте, – зауважив син.
– Це хвороба, якої не вилікуєш булкою, купленою на розі…
У цю мить ми почули дзвінок у дверях. До книгарні увійшов покупець, і за знаком батька Семпере-син пішов обслужити його. Книгар залишився біля мене, стиснувши мій зап’ясток, щоб виміряти пульс.
– Сеньйоре Семпере, ви пам’ятаєте, як багато років тому сказали, що, коли мені треба буде врятувати книжку, врятувати її по-справжньому, щоб я прийшов до вас?
Семпере подивився на книжку, яку я дістав із кошика для використаного паперу, куди її вкинула моя мати, а тепер тримав у руках.
– Дай мені п’ять хвилин.
Почало смеркатися, коли ми пішли бульваром Рамбла разом із людьми, які вийшли прогулятися в цей гарячий і вологий вечір. Віяв легенький, майже непомітний вітерець, і всі вікна були широко розчинені, люди повиходили на балкони й дивилися, як ковзають силуети під небом, забарвленим у бурштиновий колір. Семпере йшов легкою ходою і не стишив її доти, доки ми не побачили огорнутий густими тінями портик на початку вулиці Арк-дель-Театре. Перш ніж увійти під портик, він подивився на мене дуже врочистим поглядом і сказав:
– Давиде, про те, що ти зараз побачиш, не можна розповідати нікому, навіть Відалю. Нікому.
Я ствердно кивнув головою, заінтригований серйозністю та таємничістю книгаря, і пішов слідом за Семпере вузькою вулицею, схожій на ущелину між темними, напівобваленими будівлями, що, здавалося, понахилялися, наче кам’яні верби, затуляючи небо, на тлі якого проступали обриси пласких дахів і терас. Незабаром ми підійшли до величезних дерев’яних дверей, що, здавалося, заступали вхід до старого собору, який іще років сто тому опустився на дно болота. Семпере зійшов на дві сходинки до дверей і взяв бронзовий молоток, зроблений у формі усміхненого чорта. Тричі вдарив по дверях і відступив назад до мене, чекаючи.
– Про те, що ти зараз побачиш, не можна розповідати…
– …нікому. Навіть Відалю. Нікому.
Семпере з дуже серйозним виразом кивнув. Ми чекали хвилини дві, поки почувся скрегіт, схожий на скрегіт ста водночас відсовуваних засувів. Двері прочинилися з глухим гуркотом, і в них з’явилося обличчя чоловіка середнього віку з ріденьким волоссям, із хижим виразом і проникливим поглядом.
– Нас було мало, але прийшов Семпере – для розмаїття, – сказав він. – Кого ти мені привів сьогодні? Ще одного інваліда літератури, який не хоче женитися, бо воліє жити зі своєю матір’ю?
Семпере пустив повз вуха це саркастичне привітання.
ebooksa