Ісак глибоко зітхнув.
– Коли я почав працювати тут багато років тому, мені розповіли про Даріо Альберті де Цімермана. Думаю, Семпере вам про нього не розповів, звісно…
– Цімерман? Історик?
– Ні, дресирувальник тюленів. Скількох Даріо Альберті де Цімерманів ви знаєте? Одне слово, узимку 1889 року Цімерман увійшов у лабіринт і зник у ньому на цілий тиждень. Його знайшли в одному з тунелів, напівмертвого від страху. Він забарикадувався кількома рядами священних текстів, щоб не бути побаченим.
– Хто міг його побачити?
Ісак подивився на мене довгим поглядом.
– Чоловік у чорному. Звісно, Семпере вам про нього не розповідав?
– Звісно, ні.
Ісак стишив голос і заговорив тоном довірчої таємничості:
– Декотрі з членів нашого товариства впродовж років іноді бачили чоловіка в чорному в тунелях лабіринту. Кожен із таких людей описував його по-різному. Декотрі навіть запевняли, що розмовляли з ним. Одного разу поширилася чутка, ніби чоловік у чорному був духом проклятого автора, котрого зрадив один із членів товариства, забравши звідси одну з його книжок і не зберігши її. Книжка загинула назавжди, і покійний автор вічно блукає тут коридорами, прагнучи помститися; така собі розповідь у стилі Генрі Джеймса[21], які, ви ж знаєте, так подобаються людям.
– Не кажіть мені, що ви вірите в усе це.
– Звісно, ні. Я вірю в інше пояснення. Воно належить Цімерману.
– І в чому ж воно?..
– Воно в тому, що чоловік у чорному – володар цього місця, батько всього таємного й забороненого знання, науки й пам’яті, охоронець світла оповідачів та письменників від незапам’ятних часів… Це наш янгол-охоронець, янгол омани й ночі.
– Від ваших розповідей у мене волосся стає сторч.
– Кожен лабіринт має свого Мінотавра. – Ісак усміхнувся загадковою усмішкою й показав на вхід до лабіринту. – Усе належить вам.
Я піднявся на місточок, який вів до одного з входів, і повільно заглибився в довгий коридор із книг, що підіймався вгору по кривій. Дійшовши до кінця кривої лінії, тунель розходився в чотирьох напрямках і утворював невеличке коло, звідки підіймалися кручені сходи, що губилися у височині. Я піднявся сходами й вийшов на майданчик, звідки відходили три тунелі. Я обрав той, що, як мені здавалося, приводив у самий центр структури, і наважився заглибитись у нього. Ідучи, я доторкався до сотень книг, які стояли до мене корінцями. Я відчув, як у мене проникають пахощі, що тут витали, і світло, яке пробивалося крізь щілини, падало від скляних ліхтарів, що були вставлені в дерев’яні конструкції, і мерехтіло в дзеркалах та між тінями. Я йшов хвилин тридцять, не обираючи собі шляху, аж поки дійшов до такої собі закритої кімнати, у якій стояли стіл і стілець. Її стіни були викладені з книжок і здавалися непроникними, за винятком вузенької щілини, яка створювала враження, що звідти хтось витяг книжку. Я вирішив, що це й буде новим місцем для «Кроків у небо». Подивився на обкладинку востаннє й перечитав перший абзац, уявляючи собі ту мить, коли, якщо так захоче доля, багато років по тому, як я помру й буду забутий, хтось пройде тим самим шляхом, яким пройшов я, і прийде в цю саму залу, щоб знайти невідому книжку, куди я вклав усе, що міг запропонувати. Я поставив її туди з таким відчуттям, що це я залишаюся тут. Саме тоді я відчув чиюсь присутність у себе за спиною й обернувся, щоб побачити чоловіка в чорному, який дивився мені у вічі.
Спочатку я не впізнав свого власного погляду в дзеркалі, одному з багатьох, які утворювали смугу світла вздовж коридорів лабіринту. Я бачив у дзеркалі своє обличчя та свою шкіру, але очі належали незнайомцеві. Каламутні, темні, наповнені лукавством. Я відвів погляд і відчув, як мені до горла знову підступає нудота. Сів на стілець, що стояв біля стола, і набрав повні груди повітря. Подумав, що, либонь, і лікар Тріас розвеселився б на думку, що ракова пухлина в моєму мозку, чи як він там це називає, вирішила завдати мені удару милосердя саме в цьому місці й надати честь стати першим громадянином Цвинтаря забутих письменників. Похованим разом зі своєю останньою й нещасливою книжкою, яка й звела його в могилу. Хтось натрапить на мене тут через десять місяців або десять років, а може, і ніколи. Великий фінал, гідний «Міста проклятих».
Здається, у мене тоді вихопився гіркий сміх, який прочистив мені мозок і повернув уявлення про те, де я є й чого сюди прийшов. Я вже хотів підвестися зі стільця, коли побачив ту книжку. То був досить грубий том, темний і без видимої назви на корінці. Він лежав на стосику ще з чотирьох книжок на самому краю столу. Я взяв його в руки. Палітурки, схоже, були оправлені в шкіру або в якийсь її замінник, темний не так від фарби, як від дотиків. Слова назви, як мені здалося, чимось випалені на першій сторінці обкладинки, були стерті й розмиті, але на четвертій сторінці можна було прочитати ту саму назву без труднощів.
«Lux aeterna»[22]
ebooksa