– Давиде, це Ісак Монфорт, сторож цього місця й чоловік, який заслуговує на глибоку симпатію. Стався з великою увагою до всього, що він тобі скаже. Ісаку, це Давид Мартін, мій добрий друг, письменник, людина, якій я довіряю.
Чоловік, названий Ісаком, подивився на мене згори вниз без особливого ентузіазму, потім обмінявся поглядом із Семпере.
– Письменник ніколи не заслуговує на довіру. До речі, ти добре пояснив йому правила?
– Лише сказав йому, що нікому не можна розповідати про те, що він тут побачить.
– Це найперше й найважливіше правило. Якщо він його не виконає, я сам скручу йому шию. Він просякнутий нашим духом?
– На всі сто відсотків.
– Тоді ходімо, – сказав Ісак, показуючи мені, щоб я увійшов.
– Я прощаюся тепер, Давиде, і залишаю тебе з Ісаком. Тут безпечно й надійно.
Я зрозумів, що Семпере мав на увазі книжку, а не мене. Він міцно мене обняв, а тоді зник у темряві. Я переступив поріг, і чоловік, названий Ісаком, потягнув за важіль на внутрішньому боці дверей, привівши в дію тисячу механізмів із рейок та блоків, що надійно замкнули двері. Ісак узяв на підлозі світильник і підняв його на рівень мого обличчя.
– У вас поганий вигляд, – сказав він.
– Нетравлення шлунка, – відповів я.
– Від чого?
– Від реальності.
– Ходіть за мною, – розпорядився він.
Ми пішли довгим коридором, на захованих у темряві стінах якого вгадувалися фрески та обриси мармурових сходів. Ми заглибилися в цей палацовий простір, і незабаром попереду замаячив вхід до того, що здавалося великою залою.
– Що ви принесли? – запитав Ісак.
– «Кроки в небо». Роман.
– Досить банальна назва. Не ви його автор?
– Боюся, що я.
Ісак зітхнув, непомітно похитавши головою.
ebooksa