D. M.
Я припустив, що ініціали, які збігалися з моїми, позначали ім’я автора, але ніде в книжці не знайшов цьому підтвердження. Швидко перегорнув кілька сторінок і побачив, що в тексті чергуються щонайменше п’ять різних мов. Кастильська, німецька, латина, французька й гебрейська. Навмання прочитав один з абзаців – текст нагадав мені молитву, хоч і досить далеку від традиційної літургії, – і подумав, що ця книга може бути требником або молитовником. Текст був позначений цифрами, а деякі рядки були підкреслені, можливо, щоб указати на окремі епізоди або тематичні розділи. Чим довше я роздивлявся цю книжку, тим більше схилявся до думки, що вона нагадує мені про Євангелії та катехізиси моїх шкільних днів.
Я міг би піти звідти, вибрати якусь іншу книжку із сотень тисяч і покинути те місце, щоб більше ніколи туди не повертатися. Я майже повірив у те, що зробив саме так, коли усвідомив, що повертаюся назад тунелями та коридорами лабіринту з книжкою в руці, так, ніби це була комаха-паразит, що присмокталася до моєї шкіри. На якусь мить у мене в голові майнула думка про те, що книжка хоче втекти звідси більше, ніж я, і в якийсь спосіб спрямовує мої кроки. Зробивши кілька кіл і пройшовши кілька разів повз той самий четвертий том повного зібрання творів Ле Фаню[23], я опинився, сам не знаю як, перед сходами, що спускалися по спіралі, і, спустившись ними, знайшов дорогу до виходу з лабіринту. Я думав, Ісак чекає мене біля дверей, але не було жодного знаку його присутності, хоч я був майже переконаний, що хтось спостерігає за мною з темряви. Велике склепіння Цвинтаря забутих книжок було занурене в глибоку тишу.
– Ісаку! – покликав я.
Відлуння від мого голосу загубилося в сутінках. Я марно чекав кілька секунд, а тоді рушив до виходу. Синя сутінь, що соталася крізь склепіння, поступово розсмоктувалася, аж поки темрява навколо мене стала непроглядною. Пройшовши ще кілька кроків, я помітив слабеньке світло в кінці галереї й переконався в тому, що сторож залишив ліхтар під самими дверима. Я обернувся востаннє, щоб подивитися в темряву галереї. Потім потяг за важіль, який приводив у рух механізм із рейок та блоків. Гальма, які блокували засув, розтискалися одне за одним, важіль посунувся, і двері прочинилися на кілька сантиметрів. Я трохи розширив отвір, щоб протиснутися назовні. Через кілька секунд двері знову заскреготіли й зачинилися, клацнувши з гучним відлунням.
Мірою того як я відходив від того місця, відчував, як його чари розвіюються й мене знову опановують нудота й біль. Я двічі впав долілиць: уперше на бульварі Рамбла і вдруге, коли намагався перейти через Віа-Лаєтана, де малий хлопець допоміг мені підвестися й урятуватися з-під коліс трамвая. З великими труднощами я доплентався до дверей свого дому. Будинок цілий день був зачинений, і спека, та сама волога й отруйна спека, яка з кожним днем усе більше душила місто, плавала всередині у вигляді запилюженого світла. Я піднявся до кабінету у вежі й розчинив навстіж вікна. Легкий, майже невідчутний легіт віяв під небом, яким повільно сунули чорні хмари, роблячи кола над Барселоною. Я поклав книжку на письмовий стіл і сказав собі, що ще матиму час, щоб роздивитися її детально. А може, і не матиму. Можливо, мій час уже закінчився. І тоді ніщо вже не має для мене ваги.
У ті хвилини я ледве міг триматися на ногах і мусив у темряві шукати дорогу до ліжка. Знайшов у шухляді навпомацки одну пляшечку з пігулками кодеїну й проковтнув відразу три чи чотири. Засунув пляшечку до кишені й став спускатися сходами, не будучи певен, що зможу доплентати до спальні. Коли дійшов до коридору, мені здалося, що смужка світла під дверима парадного входу замиготіла так, наче хтось був по той бік. Я повільно підійшов до входу, спираючись на стіни.
– Хто там? – запитав я.
Я не почув ані відповіді, ані якогось звуку. На секунду я завагався, але потім відчинив двері й вийшов на майданчик. Нахилився, щоб подивитися вниз, на сходи. Приступки опускалися по спіралі, зникаючи в темряві. Там не було нікого. Я обернувся до дверей і побачив, що маленький ліхтар, який освітлював майданчик, замиготів. Я знову зайшов у дім і замкнув двері на ключ, що часто забував зробити. Отоді я його й побачив. Це був запечатаний конверт кремового кольору. Хтось просунув його під дверима. Я опустився навколішки, щоб підняти його. Це був грубий папір, цупкий і пористий. Конверт був запечатаний сургучем, і на ньому було моє прізвище. На сургучевій печатці я побачив силует янгола з розгорнутими крилами.
Я відкрив конверт.
Вельмишановний сеньйоре Мартін!
Я приїхав на певний час до вашого міста, і для мене було б великою приємністю зустрітися з вами й, можливо, повернутися до розмови на тему моєї пропозиції. Я був би вам дуже вдячний, якби ви, якщо у вас немає іншої попередньої домовленості, завітали на вечерю наступної п’ятниці, 13 числа цього місяця, о 10-й годині вечора на невеличку віллу, яку я винайняв на час свого перебування в Барселоні. Цей будинок розташований на розі вулиць Олот і Сан-Хосе-де-ла-Монтанья, біля входу до парку Ґвель. Сподіваюся, ви зможете прийти, і чекаю вас із великим нетерпінням.
Ваш друг
Андреас Кореллі
Цидулка випала в мене з рук на підлогу, і я поповз до галереї, де ліг на диван, що стояв там, огорнутий сутінками. Залишалося ще сім днів до цієї зустрічі. Я внутрішньо посміхнувся. Я не вірив, що проживу ще сім днів. Заплющив очі й спробував заснути. Постійний свист у вухах тепер здавався мені пронизливішим, ніж будь-коли. Спалахи білого світла шпигали мене в мозок за кожним моїм подихом.
Ви не зможете ані думати, ані писати.
Я знову розплющив очі і втупив погляд у голубу темряву, яка окутала галерею. Поруч зі мною, на столі, досі лежав старий альбом із фотографіями, який залишила Крістіна. Я не мав мужності ані розгорнути його, ані навіть доторкнутися до нього. І все ж таки я простяг руку до альбому й розгорнув його. Перегорнув кілька сторінок, поки знайшов ту, яку шукав. Я видер її з альбому й став роздивлятися. Мала Крістіна йшла молом, який глибоко заходив у море, тримаючись за руку незнайомця. Я притиснув фотографію до грудей і піддався почуттю втоми. Поступово гіркота й гнів того дня, тих років пом’якшилися й мене огорнула гаряча темрява, наповнена голосами й руками, що чекали мене. Я хотів загубитися в ній, як ще нічого не хотів у своєму житті, але щось ніби вистрелило з мене, і гострий удар світла й болю виштовхнув мене з цього приємного сну, який обіцяв стати нескінченним.
«Ще ні, – прошепотів голос, – ще ні».
Я знав, що проминули дні, бо іноді прокидався, і мені здавалося, я бачу світло сонця, яке проникало крізь щілини у віконницях. Кілька разів мені вчувалося, як хтось гупає у двері, і чулися голоси, що промовляли моє ім’я, та незабаром вони замовкали. Через кілька годин або днів я підвівся, підніс руки до обличчя й відчув кров на своїх губах. Не знаю, чи я справді вийшов на вулицю, чи все те мені наснилося, але, сам не знаючи як, я раптом опинився на бульварі Борна й зрозумів, що йду до собору Санта-Марія-дель-Мар. Вулиці були безлюдні під жовтим, наче ртуть, місяцем. Я підняв погляд, і мені здалося, що я бачу, як чорна буря розгортає свої крила над містом. Спалах білого світла розколов небо, і зітканий із дощових крапель плащ упав на землю, наче рій зі скляних скалок. За мить до того як перша крапля доторкнулася до землі, час зупинився, і сотні тисяч дощових сліз зависли в повітрі, мов порошинки куряви. Я знав, що хтось іде в мене за спиною, і чув на своїй потилиці його подих, холодний і просякнутий смородом гнилої плоті та вогню. Відчув, як його пальці, довгі й загострені, доторкнулися до моєї шкіри, і в цю мить крізь завислий нерухомо в повітрі дощ з’явилася та дівчинка, яка жила лише на світлині, притиснутій до моїх грудей. Я взяв її за руку й потяг до себе, знову спрямувавши свої кроки до будинку з вежею, залишивши позад себе холодну потвору, яка повзла за моєю спиною. Коли я прийшов до тями, минуло сім днів.
Був ранок тринадцятого липня, п’ятниця.
ebooksa