Кореллі усміхнувся й нахилився наді мною, щоб поцілувати мене в щоку. Губи в нього були холодні, як лід.
– Ви і я, друже мій, удвох зробимо великі справи. Ви побачите, – прошепотів він.
Він дав мені хусточку, щоб я втер сльози. Я зробив це, не відчувши німого сорому за те, що плачу перед незнайомим чоловіком, чого я ніколи не робив, відколи помер мій батько.
– Ви виснажені, Мартін. Залишайтеся на ніч тут. У цьому домі вистачає кімнат. Запевняю вас, що вранці ви почуватиметеся краще й бачитиме речі з більшою ясністю.
Я стенув плечима, хоч і розумів, що Кореллі має слушність. Я ледве тримався на ногах, і мені нічого так не хотілося, як заснути глибоким сном. Не відчував я в собі й сили на те, щоб підвестися з цього крісла, найзручнішого та найгостиннішого з усіх крісел, які будь-коли існували у світі.
– Якщо ви не проти, я залишуся тут.
– Звичайно, я не проти. Я залишу вас тут відпочити. Дуже скоро ви почуватиметеся ліпше. Даю вам слово.
Кореллі підійшов до комода й погасив газову лампу. Зала поринула в синю сутінь. Повіки мені впали, і відчуття сп’яніння затопило голову, проте я ще спромігся побачити силует Кореллі, який перетнув залу й зник у темряві. Я заплющив очі й слухав шелестіння вітру за шибками.
Мені наснилося, що будинок повільно поринає під воду. Спершу крихітні сльози чорної води почали просочуватися зі щілин між плитами, зі стін, з прикрашеної барельєфами стелі, з лампових куль, із замкових шпарин. То була холодна рідина, яка розповзалася повільно й важко, наче краплі ртуті, і повільно утворювала плащ, який затуляв підлогу й огортав стіни. Я відчув, що вода накрила мені ноги й швидко підіймалася. Я залишався в кріслі, бачачи, як рівень води піднявся вище від мого горла і як буквально за кілька секунд досяг даху. Я відчув, що плаваю, і бачив, як бліде світло коливається хвилями за шибками вікон. Я бачив людські постаті, підвішені в цій наповненій водою темряві. Вони пливли, підхоплені потоком, і простягали до мене руки, але я не міг допомогти їм, і вода відносила їх кудись далі. Сто тисяч франків Кореллі плавали навколо мене, коливаючись, мов паперові риби. Я перетнув залу й наблизився до зачинених дверей у протилежному її кінці. Смужка світла пробивалася крізь замкову шпарину. Я відчинив двері й побачив за ними сходи, що вели на саме дно будинку. Спустився ними.
У кінці сходів перед очима поставала овальна зала, у центрі якої виднілися постаті, що утворювали коло. Помітивши мою присутність, люди обернулися, і я побачив, що вони вдягнені в біле, їхні обличчя сховані за масками, а їхні руки – у рукавичках. Сліпуче біле світло горіло над чимось, що здалося мені операційним столом. Чоловік, чиє обличчя не мало ані рис, ані очей, щось перекладав на таці з хірургічними інструментами. Одна з постатей простягла до мене руку, запрошуючи, щоб я наблизився. Я підійшов і відчув, що вони взяли мене за голову й за тулуб і поклали на стіл. Світло засліплювало, але я зміг роздивитися, що всі постаті були однаковими й усі мали обличчя лікаря Тріаса. Я мовчки засміявся. Один із лікарів тримав у руках шприц і зробив мені укол у шию. Я не відчув уколу, лише приємне отупіння та тепло розійшлися моїм тілом. Двоє лікарів поклали мою голову на механізм фіксації й за допомогою гвинтів придавили її планкою, що була підбита знизу ватою. Я також відчув, що мої руки та ноги прив’язали до стола ременями. Я не намагався чинити опір. Коли моє тіло було знерухомлене від ніг до голови, один із лікарів передав скальпель іншому з близнюків, і той нахилився наді мною. Я відчув, що хтось узяв мене за руку й тримає її. То був хлопчик, що дивився на мене з ніжністю й мав те саме обличчя, яке мав я в той день, коли вбили мого батька.
Я побачив, як лезо скальпеля опускається в підводних сутінках, і відчув, як метал зробив надріз на моєму лобі. Болю не було. Я відчув, як щось виливається з надрізу, і побачив, як чорна хмара повільно кровоточила з рани й розсмоктувалася у воді. Кров підіймалася спіралями до світильників, наче дим, і скручувалася мінливими формами. Я подивився на хлопчика, який усміхався й тримав мене за руку, міцно її стискаючи. І тоді я це помітив. Щось рухалося всередині мене. Лише мить тому воно, наче обценьками, стискало мені мозок. Я відчув, як щось виходить із мене, як ото коли витягують колючку, що проникла в тіло до самої кістки. Мене охопила паніка, і я хотів підвестися, проте був знерухомлений. Хлопчик дивився на мене невідривним поглядом і кивав головою. Я подумав, що зараз знепритомнію або прокинуся, і тоді я його побачив. Я побачив його віддзеркаленим у світильниках, які сяяли над операційним столом. Два чорні мацаки вистромилися з рани й поповзли по моїй шкірі. То був чорний павук розмірами з кулак. Він побіг моїм обличчям, але, перш ніж устиг стрибнути зі стола, один із хірургів настромив його на скальпель. Він підняв його до світла, щоб ліпше роздивитися. Павук ворушив лапами й стікав кров’ю навпроти світла. Біла пляма накривала його панцир, схожа на силует із розпростертими крилами. Янгол. Через мить лапи павука завмерли, а його тіло зісковзнуло зі скальпеля. Воно плавало у воді й, коли хлопчик підняв руку, щоб доторкнутися до нього, розсипалося на порох. Лікарі відв’язали мені руки та ноги й послабили механізм, який затискав мою голову. З допомогою лікарів я сів на операційному столі й підніс руку до лоба. Рана вже затяглася. Коли я озирнувся навколо себе, то був сам-один.
Світильники над хірургічним столом погасли, і зала поринула в темряву. Я повернувся до сходів і піднявся приступками, що знову привели мене до зали. Сяйво світанку розсіювалося у воді й освітлювало тисячі підвішених у ній частинок. Я почувався стомленим. Стомленим більше, аніж будь-коли у своєму житті. Я доповз до крісла й упав у нього. Моє тіло повільно вмостилося в ньому, і коли я нарешті розслабився, то побачив маленькі бульбашки, що підіймалися до стелі. Угорі утворилася невеличка повітряна порожнина, і я зрозумів, що рівень води став опускатися. Вода, густа й блискуча, як желатин, булькаючи, витікала крізь щілини у вікнах так, ніби будинок був підводним човном, що виринав із глибин. Я скулився в кріслі, віддавшись відчуттю невагомості й миру, у якому хотів би перебувати вічно. Заплющив очі й слухав, як плюскотить навколо мене вода. Потім розплющив їх і побачив, як згори повільно падають краплі дощу, наче сльози, що могли затримуватися в польоті. Я був стомлений, дуже стомлений і хотів лише заснути глибоким сном.
Я розплющив очі в ясне сяйво гарячого полудня. Світло сипалося з вікон, наче порох. Насамперед я побачив, що сто тисяч франків досі лежали на столі. Я підвівся й підійшов до вікна. Відсунув штори, і сліпуче світло затопило залу. Барселона лежала за вікнами, наче гарячий міраж. Саме тоді я помітив, що гудіння у вухах, яке звуки дня трохи притишували, зникло повністю. Я дослухався до тиші, інтенсивної, чистої, наче кришталева вода, якої раніше ніколи, як мені здавалося, не чув. Я почув власний сміх. Я доторкнувся руками до голови й помацав шкіру. Не відчув ніякого тиску. Моє бачення було чистим, і я мав таке враження, ніби мої п’ять чуттів щойно прокинулися. Я відчував пахощі старого дерева, що струменіли від даху й колон, виготовлених руками давніх ремісників. Хотів подивитися в дзеркало, але жодного дзеркала в залі не було. Я вийшов і став шукати ванну кімнату або якесь інше приміщення, де знайшов би дзеркало й, подивившись у нього, міг би переконатися, що я прокинувся не в тілі незнайомої людини, що шкіра, яку я обмацував пальцями, і кістки, які відчував під нею, були моїми власними. Усі двері в домі були зачинені й замкнені. Я обійшов весь поверх, але не зміг відчинити жодних. Повернувся до зали й переконався, що на тому місці, де я бачив уві сні двері, які вели до підземелля, висіла картина із зображенням янгола, що сидів, скулений, на скелі, яка височіла над нескінченним озером. Я підійшов до сходів, які вели на вищі поверхи, але, піднявшись до першого майданчика, зупинився. Нагорі світло зникало, і важка й непроникна темрява панувала там.
– Сеньйоре Кореллі! – погукав я.
Мій голос зник, ніби не натрапив на жодну тверду перепону, не залишивши по собі найменшого відлуння. Я повернувся до зали й подивився на гроші, які лежали на столі. Сто тисяч франків. Я взяв конверт і зважив його на руці. Папір можна було погладити. Я поклав конверт до кишені й вийшов у коридор, що вів до виходу. Десятки облич пильно дивилися на мене з фотографій і портретів, і в їхніх поглядах була обіцянка. Я визнав за ліпше не зустрічатися з цими поглядами й попрямував до виходу, але на виході помітив, що серед тих рамок, які висіли на стіні, була одна порожня, без фотографії й без напису. Я відчув солодкий пергаментний запах і зрозумів, що він поширюється від моїх пальців. То був запах грошей. Я відчинив парадні двері й вийшов на світло дня. Двері важко зачинилися за моєю спиною. Я обернувся й подивився на будинок, темний і мовчазний, чужий осяйному світлу цього дня, над яким висіли голубе небо й сліпуче сонце. Я подивився на свій годинник і побачив, що вже перша пополудні. Я проспав без перерви понад дванадцять годин у старому кріслі, а проте ніколи ще у своєму житті не почувався краще, аніж тепер. Я почав спускатися з пагорба, повертаючись до міста з усмішкою на обличчі та з певністю, що вперше за багато часу, а можливо, уперше в моєму житті світ мені всміхався.
Дія друга
Lux аeterna
Я відсвяткував своє повернення до світу живих, відслуживши святкову службу в одному з найвпливовіших храмів міста – центральній конторі Іспанського колоніального банку на вулиці Фонтанелья. Побачивши сто тисяч франків, директор, фінансові інспектори й усе військо касирів та бухгалтерів прийшли в екстаз і піднесли мене на вівтар, призначений для тих клієнтів, до яких ставляться з відданістю й любов’ю, близькими до обожнювання. Виконавши всі необхідні формальності в банку, я вирішив побачитися зі ще одним конем апокаліпсису й підійшов до кіоска на майдані Уркінаона, де торгували пресою. Розгорнув примірник «Голосу індустрії» посередині й знайшов розділ подій, за який колись відповідав. Я відчув у заголовках досвідчену руку дона Басиліо й упізнав майже всі підписи, так, ніби розлучився з усіма тими людьми зовсім недавно. Шість років м’якої диктатури генерала Прімо де Рівери подарували місту отруйний і каламутний спокій, що постачав багатим матеріалом розділ злочинів і жахіть. Тепер преса публікувала лише історії про вибухи бомб та стрілянину. Барселона, страхітлива Троянда вогню, почала нагадувати грандіозну каструлю, у якій під великим тиском закипала вода. Я вже збирався згорнути газету й забрати свою решту, коли побачив те повідомлення. Воно було зовсім коротке й опубліковане разом із чотирма іншими повідомленнями на останній шпальті подій.
Наслідки нічної пожежі у кварталі Раваль:
один мертвий і двоє тяжкопоранені
ebooksa