Вона посміхнулася якоюсь кривою посмішкою.
– Тобі шкода, кажеш? А хіба ти цього не хотів?
– Як ти можеш таке думати?
Отрута подивилася на мене з підозрою.
– Тепер ти вільний.
Я зробив рух, щоб доторкнутися до її руки, але Ермінія підвелася й відступила на крок, так, ніби моя присутність уселяла їй страх.
– Ермініє…
– Іди геть, – сказала вона.
Я покинув Ермінію між димучими руїнами. Виходячи на вулицю, зіткнувся з гуртом дітлахів, які рилися в купах решток. Один виколупав із попелу книжку й роздивлявся її з виразом, у якому цікавість змішувалася з байдужістю. Обкладинка та краї сторінок почорніли від сажі, проте в усьому іншому книжка залишилася неушкодженою. По гравюрі на корінці я впізнав один із випусків «Міста проклятих».
– Сеньйор Мартін?
Я обернувся й побачив трьох чоловіків в одязі з грубого сукна, який явно не був зручним для вологої й липучої задухи, що висіла в повітрі. Один із них, що здавався начальником, ступив крок уперед і подарував мені приязну усмішку: такою усмішкою досвідчений продавець зустрічає кожного зі своїх клієнтів. Двоє інших, які своєю статурою й темпераментом були схожі на гідравлічні преси, обмежилися тим, що нагородили мене відверто ворожими поглядами.
– Сеньйоре Мартін, я інспектор Віктор Ґрандес, а це мої колеги – агенти Маркос і Кастело з відділу розслідувань і нагляду. Чи не будете ви такі ласкаві приділити нам кілька хвилин?
– Без проблем, – відповів я.
Коли я ще працював у газеті, ім’я Віктора Ґрандеса нерідко згадували в розділі подій. Відаль присвятив йому кілька своїх публікацій; в одній із них дон Педро писав про нього як про справжнє відкриття, як про незаперечну цінність, що свідчила про прихід до сил правопорядку нової генерації елітних професіоналів, ліпше підготовлених, аніж їхні попередники, непідкупних і твердих, як криця. Ці гіперболічні епітети належали Відалеві, а не мені. Я подумав, що інспектор, схоже, відтоді не піднявся вище щаблями поліційної драбини, а його присутність тут означала, що поліція сприйняла дуже серйозно пожежу у видавництві Баридо та Есковільяса.
– Якщо ви нічого не маєте проти, ми могли б піти до кав’ярні, щоб поговорити без перешкод, – запропонував Ґрандес, не послаблюючи своєї професійно-службової усмішки.
– Як вам зручніше.
Ґрандес повів мене до невеличкого бару, який був на розі вулиць Лікаря Доу та Художника Фортуні. Маркос і Кастело йшли за нашими спинами, не відриваючи від мене поглядів. Ґрандес запропонував мені сигарету, від якої я відмовився. Він поклав пачку назад до кишені й не розтулив рота доти, доки ми не прийшли до кав’ярні. Вони вибрали для мене стіл у самій глибині зали й усі троє розташувалися навколо мене. Навіть у темній і вологій буцегарні мене, певно, зустріли б привітніше.
– Сеньйоре Мартін, я бачу, ви знали про те, що відбулося сьогодні на світанку.
– Я прочитав про це в газеті. Та й Отрута мені дещо розповіла…
– Отрута?
ebooksa