Прощення

— З моїм котиком. Одного разу він зник. Я шукав його скрізь, довкола ферми, на якій ми жили, по полях, навіть у сусідніх горах. Я невтішно плакав, і моя мама пообіцяла мені, що він повернеться. Я відразу збагнув, що вона бреше.

— Що перше тобі спадає на гадку при слові «щастя»? — питає Білий.

— Спадає. Свіжина на кордоні.

— Що там сталося?

— Тоді я був молодим митником. Це сталося в Каринтії, на кордоні між тодішньою Югославією й Австрією. Я весь день ходив лісом, багато заробив, було багато приколів. Тоді я того не відчував, але якщо сьогодні оглянутися назад, розумію, що я був щасливим.

— Наведи мені один приклад, коли ти був щасливий.

— Один селянин мав дім прямо на кордоні. Кордон пролягав через його кухню. Розумієте, насправді йому потрібен був паспорт, щоб перейти з кухні, яка містилася в Югославії, на інший бік «залізної завіси» — щоб посрати, бо його туалет був у Австрії. Але селянинові захотілося свіжини. Свіжини в забороненій прикордонній зоні! Попросив нас, митників, нелегально йому доправити м’ясника. І ми доправили. А через кілька годин привезли до нього ще й австрійських митників. Коли свиня вже була оббілована й розрізана, ми й нагрянули разом з австрійцями і добряче на нього нагнали страху. І не тільки через нелегальну свіжину. А значно гірше: через спробу допомогти м’ясникові незаконно перетнути кордон. За це тоді йому загрожувало двадцять років. Селянин так благав, що врешті впав на коліна і всцявся в штани. Курва, ми з австрійцями тоді наіржалися як коні. Але селюкові було не до сміху. Він стояв на колінах у власній сечі і продовжував просити. Врешті, за те, що не здамо його, ми собі взяли по пів свині. І лишили йому свинячу голову. Вона лежала точно на лінії розмежування, і не було сенсу сперечатися, чи вона югославська, чи австрійська.

— Це робило тебе щасливим?

— Ще й як. До того ж я розбагатів, ну, принаймні нагріб достатньо, щоб змогти купити цей ресторан після десяти років роботи на митниці.

— Що тобі перше спадає на гадку, коли думаєш про щось сумне? — запитує Білий, випростовуючись, аби побачити, що робить Роза. У цей час порожнім рестораном розлягається дзенькіт склянок із‑за барної стійки.

— Футбол.

— Я маю на увазі, що тебе особливо зачепило?

— Мама мене набила, бо я приніс додому кості, які нібито були людськими. На Побрежжі, де я виріс, вони повсюдно стирчали із землі. Ми, діти, їх витягали і грали ними в хокей на траві. Але додому мені їх не можна було приносити. Я досі пам’ятаю, як вона перехилила мене через коліно, і як із кожним ударом хрускала кістка, якою вона мене била.

— Це найсумніша річ, що трапилася з тобою в житті?

— Не знаю.

— Як не знаєш?

— Є щось сумніше. Але не знаю, чи це сталося в цьому житті саме зі мною.

— А з ким?

— Сталося з моєю мамою. Я чую її крики. Все навколо мене стискається, душить мене. Я відчуваю, як щось м’ясисте стукається об мою голівку.

— А де ти?