— Ти багато чого знаєш, — зауважує Білий.
— Це моя професія — багато знати. Якби я не знав так багато, я б уже не жив.
— Namen, wer sind sie?[5] — викрикує Роза.
— Не можу, «Великий Орк», вони мене вб’ють! — перелякано вигукує Ґрам.
Ґрам починає труситися, ширячи нестерпний свинячий сморід.
— Ми врятуємо тебе, не хвилюйся, — каже Білий.
— «Великий Орк» мене вб’є. Ніхто не має таких сил, щоб утекти від нього!
— Ти віриш у прощення?
— Я не знаю, що таке прощення. Що ти маєш на увазі?
— Неважливо, — каже Білий. — Просто знай, що від того часу тобі буде прощено. Ти будеш жити, але «Великий Орк» не зможе тобі нічого заподіяти.
— Я застарий, щоб тікати за кордон. Узагалі немає місця, де можна бути в безпеці.
— Не хвилюйся, ми знаємо місце, де тобі буде безпечно. Ти від народження не був аж у такій безпеці. Зараз просто скажи мені їхні імена.
— Я не знаю, хто вони, я знаю лише декого з них.
Білий спостерігає за стрілкою свого вимірювального пристрою. Час до часу вона сильно відхиляється вліво.
— Namen, wirwollen Namen![6] — кричить Роза. Ліву рукавичку вмочує в пляму віскі, що розливається між заголовками, колонками та світлинами, і на газетному папері малює велике коло.
Ґрам називає шість імен: Тіне Свинковцев, Дорфлер, Ласло Фаркаш, Павел Дон Ковач, Анастасія Ґрін, Магда Орнік.
— Далі, нам потрібні всі тринадцять.
— Я більше не знаю.
Стрілка на е-метрі сильно відхиляється вліво.
— Як це можливо, що він бреше навіть під глибоким гіпнозом? — бурмоче Білий.