Прощення

— Вибачте, я мушу відлучитися, — каже Роза і зникає.

— Отже, це твоя нова компаньйонка, Білий, — усміхається Долорес так, ніби розкрила страшну таємницю.

— Ми колеги. Я допомагаю їй зробити передачу про Марибор і «Культурну столицю Європи», — пояснює Білий.

— Звісно, звісно, — відказує Долорес. — Я сподіваюся, вистава вам сподобається. У нас тут такий хаос, що я навіть не знаю, чи встигну зайти досередини. Усі чекають Андреаса, а Андреаса нема. Він каже, що прийде, та, на мою думку, його не буде. Дуже вже його образила ситуація, що тут склалася з роботою. Його мама відмовилася брати квитки. Сказала, що відтепер свого сина дивитиметься за межами Марибора. Ти знаєш, котра година?

Долорес виймає телефон, дивиться на дисплей і кладе апарат у кишеню.

— Директорки теж ще нема, хоча вона повинна була прийти вже давно. Це на неї абсолютно не схоже — так запізнюватися. Я їй телефонувала разів із десять, але в неї вимкнений телефон. У театрі ми і хорвати. Справжнісінький хаос, Білий, але ти сам добре все це знаєш.

— Так, знаю, — каже Білий.

— Тобі не бракує театру, отого театрального драйву? — запитує Долорес.

— Аніскілечки, — відказує Білий і роззирається. — В якийсь момент я, як то буває в житті, зробив поворот і почав дивитися на життя як на комплексний театр. А з іншого боку — читати театр як надмірно спрощене життя.

— Дуже прикро, що так сталося між тобою та Андреасом, — каже Долорес. — Здається, ви обидва належите театру. Ми ніколи не зможемо змити з себе сценічного пилу, Білий. Хоча я лише секретарка, не уявляю себе на роботі в іншому місці.

— Можливо, так думається, коли ти всередині системи, але ззовні — це лише одна з нескінченної кількості однаково захопливих або нудних нагод прожити життя. Я також колись вважав, що мистецтво — це щось привілейоване, ніби якась церква чи секта без бога. Та я помилявся. Воно не більш чи менш важливе, аніж збирання грибів або риболовля. Проблема коріниться в нас самих. Оскільки ми не здатні вийти за рамки встановлених норм, нам потрібне це патетичне возвеличення мистецтва. А якби ми не плазували перед мистецтвом, ми б не знали, що з ним робити.

— Не знаю, Білий, все-таки театр дає більше, аніж риболовля. Але ти маєш рацію, багато хто вважає зовсім інакше. У нашому місті є знамениті рибалки — до прикладу, пан мер.

Долорес кивком голови показує на Воду, оточеного групою людей. Вода робить жест пальцями, ніби стріляє. Товариство довкола мера сміється.

— Знаєш, що висить у кабінеті мера між фотографіями президента, Далай-лами і гербом міської общини?

Білий стенає плечима.

— Позолочена гвинтівка для підводної риболовлі. Уявляєш, Білий, золота гвинтівка! Він каже, що зброю йому подарували в місті-побратимі на хорватському морському узбережжі, куди він щороку їздить у відпустку. Подейкують також, що це подарунок від однієї з австрійських будівельних компаній, які будуватимуть очисну споруду. Тут у нас є свої мисливці, Адаме. Говори, що хочеш, але тут, у театрі, мені краще, аніж деінде за його межами.

Долорес знову дивиться на телефон.

— Де ж Анастасія? — каже Долорес. — Це вже пахне черговим надзвичайним станом. Як завжди. Дивись, там твоя австрійська колега. Добре, я мушу йти, Адаме, побачимося пізніше.

Дзвінок сповіщає, що вистава має ось-ось початися.

Підходить Роза, разом із нею інспектор поліції Маус та його асистент Ґрос.