Білий мовчки вивчає залу.
— Він мав би сидіти десь там, у першому ряду, — шепоче Адам.
На сцену виходить художній керівник театру, вітається з глядачами й оголошує, що з нагоди урочистої події — словенської прем’єри постановки «Війни і миру», яка є результатом співпраці Загребського національного театру і Мариборського національного театру, — слово надається мерові Марибора.
Вода виходить з-за завіси і йде до мікрофона. Писк мікрофона на секунду роздирає велику залу Мариборського національного театру, на сцену вибігає технік, відсуває мікрофон подалі від Води. Поволі зала затихає.
— Шановний пане президенте, шановна пані міністерко культури, шановний міський голово нашого міста-побратима Малі, шановні мешканці та мешканки міста, вітаю вас усіх. Марибор — це не тільки найбільш упорядковане місто в Словенії. У Мариборі відкриваються нові маршрути з автобусами на газі. До Марибора приїжджав Далай-лама, і цього року він знову до нас приїде разом із лауреатами Нобелівської премії. У Мариборі успішно пройшов чемпіонат світу з джіу-джитсу. Наступного року в Мариборі відбудеться універсіада. Марибор — це не тільки місто, де росте найстаріша у світі виноградна лоза, це місто з оновленим стадіоном «Людскі врт», на якому ми перемогли Радянський Союз[38]. А нині Марибор — культурна столиця Європи. І поки я мер цього міста, культурі нема чого боятися. Кажуть, ніби культура зійшла на пси. Але в Мариборі це не так. Це доводять численні приклади і регулярні здобутки наших установ: Музею визволення Марибора, Мариборського національного театру, Мариборського похоронного бюро, Мариборської комунальної служби та інших. Марибор — це культурне і чисте місто. Тому заплановані інвестиції в нові очисні системи — це внесок у краще майбутнє Марибора та всієї Словенії. А культурний центр «Маркс», який ми недавно відкрили, приніс новий подих вітру на лівий і правий берег Драви. Шановний пане президенте, шановна пані міністерко культури, мариборці та мариборки! Те, що пишуть недоброзичливі ЗМІ, неправда. Настав час знайти остаточне вирішення довготривалої проблеми нашого міста та його каналізаційної системи. Коли кілька днів тому я був на ювілеї нашого міського кладовища, який є взірцем для інших, навіть більших цвинтарів у Європі, я відчував, як у мене радісно тріпоче серце. Коли я кілька днів тому перерізав стрічку на відкритті щойно збудованого «Маркса», я відчував, як у мене радісно тріпоче серце. Є проекти, які об’єднують нас усіх. Без сьогодення немає майбутнього, і поки я мер Марибора, гарні проекти будуть чудово реалізовуватися для загального блага. Дякую.
У залі стримані оплески, приглушене світло, починається вистава. Білий і Роза стежать за Водою, який тисне руку президентові й міністерці культури, сідаючи поруч на вільне місце у першому ряду.
Оформлення сцени мінімалістичне, на ній приблизно 15 акторів, усі нерухомі. Першим говорить слуга:
— Скільки триває вистава? — питає Роза.
— Майже три години, з двома антрактами, — шепоче Білий.
— Ти знаєш текст?
— Я дуже добре знаю роман. Я не знаю цієї переробки, але кілька років тому теж написав сценарій. Його ніколи не ставили, — продовжує Білий. За мить чоловік знову нахиляється до Рози і шепоче: «І ніколи не поставлять».
На сцені графиня Ростова з циліндром на голові:
— Залишайся тут, — шепоче Білий.
— Куди ти? — запитує Роза.
— Вода. Бачиш, він виходить із зали, я за ним. Нікуди звідси не йди.
Білого на мить засліплює світло в коридорі. Порожні сходи, сірий поморський мармур, модернізм, великі кришталеві люстри.
Білий спускається на перший поверх, чує голос із гардероба.
— Вже йдете, пане мер?
ebooksa