Містер Кері сів і виплутав із пледа ноги.
— Чому він плаче?
— Не знаю… Ох, Вільяме, ми не можемо дозволити хлопчикові бути нещасним. Як гадаєш, ми в цьому винні? Якби в нас були діти, ми б знали, що робити.
Містер Кері розгублено подивився на дружину. Він почувався надзвичайно безпомічним.
— Не може ж він плакати через те, що я дав йому вивчити молитву напам’ять? Там не більше десяти рядків.
— Вільяме, тобі не здається, що я могла б дати йому якусь книжку з малюнками? Хай порозглядає їх. У нас є кілька про Святу Землю. У них не може бути нічого поганого.
— Звичайно, я не проти.
Місіс Кері пішла до кабінету. Колекціонування книжок було чоловіковою пристрастю, і він ніколи не забував зазирнути на годинку чи дві до букіністичної крамнички, коли їздив до Теркенбері; звідти Вільям завжди привозив чотири-п’ять порослих цвіллю книжок. Читати він давно розлюбив, тому ніколи цього не робив, але гортав сторінки, роздивлявся ілюстрації, якщо вони там були, і лагодив палітурки. Вікарій полюбляв дощові дні: можна було залишатися вдома зі спокійним серцем, білим яєчком і слоїком клею та латати юхту[11] якоїсь потертої книжечки. У нього було чимало книжок про подорожі, прикрашених гравюрами на сталі, і місіс Кері одразу знайшла два томи, в яких ішлося про Палестину. Біля дверей вона навмисно закашлялася, аби племінник мав час заспокоїтися; жінка відчувала, що принизить хлопчика, якщо застане його у сльозах, тому поклацала клямкою. Коли вона увійшла, Філіп схилився над молитовником, прикриваючи очі, щоби тітка не побачила, що він плакав.
— Ти вже вивчив молитву? — поцікавилася вона.
Він трохи помовчав, і місіс Кері зрозуміла, що малий боїться, що тремтячий голос видасть його. Дивно, але це її чомусь спантеличило.
— Я не можу вивчити її напам’ять, — нарешті відповів племінник, зітхаючи.
— Ну, гаразд, не засмучуйся, — заспокоїла вона дитину. — Ти не мусиш її вчити. У мене для тебе є книжки з малюнками. Ходи, сядеш мені на коліна, і подивимося їх разом.
Філіп зіслизнув зі стільця і покульгав до тітки. Погляду він не підводив, аби вона не побачила його очей. Тітка Луїза обійняла малого.
— Дивися, — промовила вона, — це місце, де народився наш Господь Всемогутній.
Жінка показала дитині східне місто з пласкими дахами, куполами та мінаретами. На задньому плані росло кілька пальм, а під ними відпочивали два араби та кілька верблюдів. Філіп провів долонькою по картинці, наче хотів торкнутися будинків і просторого одягу кочівників.
— Прочитай, що там написано, — попросив хлопчик.
Місіс Кері своїм безбарвним голосом прочитала текст на протилежній сторінці. Це була романтична розповідь якогось мандрівника, що у тридцяті роки VIII століття подорожував Сходом. Можливо, текст був занадто пишномовним, але він аж сочився тим захопленням, яке викликав Схід у покоління після Байрона та Шатобріана[12]. За хвилину чи дві Філіп увірвав її.
— Я хочу подивитися на інший малюнок.
Коли увійшла Мері-Енн, місіс Кері підвелася, щоби допомогти їй розстелити скатертину, а Філіп поспіхом погортав ілюстрації. Тітка Луїза ледве вмовила племінника відкласти книжку, поки вони питимуть чай. Хлопчик забув про свої відчайдушні спроби вивчити молитву напам’ять, забув про сльози. Наступного дня дощило, і він знову попросив книжку. Місіс Кері радо дала її. Розмовляючи про хлопчикове майбутнє, вони з чоловіком сподівалися, що він прийме сан, тож його цікавість до книжки, де було описано місця, освячені присутністю Ісуса, здавалася їй добрим знаком. Схоже, Філіп мав природжену схильність до релігії. Утім, через день чи два хлопчик попросив дати йому ще книжок. Містер Кері взяв його з собою до кабінету, показав полицю, на якій тримав ілюстровані видання, і вибрав книжку про Рим. Філіп жадібно схопив її. Ілюстрації стали його новою розвагою. Роздивившись кожну гравюру, він почав читати попередню і наступну сторінку, щоби дізнатися, про що ж там ідеться, і незабаром іграшки перестали цікавити хлопчика.
Пізніше він навчився сам діставати книжки з полиці, коли поруч нікого не було; і, напевно, через те, що перше враження на нього справило східне місто, найбільше хлопчика зачаровували оповіді про Левант[13]. Коли він роздивлявся мечеті та розкішні палаци, серце калатало в грудях, але одна ілюстрація з книжки про Константинополь особливо вразила Філіпову уяву. Це була «Зала тисячі колон» — так називалася візантійська водойма, про яку говорили, що вона безкрая; як оповідає легенда, біля входу на необережних завжди чекав човен, але жоден із мандрівників, який наважився поплисти на ньому в темряву, більше ніколи не повернувся назад. А Філіп уявляв, як човен пливе собі між колонами одним каналом, а потім другим і нарешті припливає до якогось дивного маєтку.