— Гаразд, — погодився містер Ватсон. — Зі мною він буде в безпеці. Житиме, як у Бога за пазухою. Правда ж, юний друже?
Не дочекавшись від Філіпа відповіді, чоловік вибухнув гучним реготом. Містер Кері поцілував племінника в чоло і пішов геть.
— Ходімо, юний друже, — прокричав містер Ватсон. — Я покажу тобі твій клас.
Він перетнув вітальню гігантськими кроками, і Філіп поспішив слідом. Директор привів хлопчика до довгої кімнати з порожніми стінами і двома столами, що простягнулися на всю її довжину; з обох боків від них стояли дерев’яні лави.
— Поки що тут не надто людно, — зауважив містер Ватсон. — Я покажу тобі ігровий майданчик, а потім піду, і ти зможеш оглянути все сам.
Містер Ватсон ішов попереду. Філіп опинився на великому ігровому майданчику, з трьох боків оточеному високими цегляними стінами. З четвертого боку його обмежували залізні ґратки, за якими виднілася широка галявина, а позаду — якісь будівлі Королівської школи. Майданчиком невтішно тинявся самотній хлопчик, підкидаючи ногою вгору камінці.
— Привіт, Веннінгу, — загорлав містер Ватсон. — Ти коли тут з’явився?
Малий підійшов ближче і привітався за руку.
— Це новенький. Він старший і вищий за тебе, тож не зачіпай його.
Директор дружелюбно глипнув на хлопчиків, налякавши їх до смерті своїм громоподібним голосом, а потім розреготався і залишив дітей наодинці.
— Як тебе звуть?
— Кері.
— Хто твій батько?
— Він помер.
— Ох! А твоя мама миє посуд?
— Моя мама теж померла.
Філіп думав, що ця відповідь змусить хлопчика знітитися, але Веннінг був не з тих, хто так просто відмовляється від своїх жартів.
— Гаразд, а раніше вона мила посуд? — не вгавав він.
— Так, — обурено погодився Філіп.
— То вона була посудомийкою?