— Тебе я не битиму. Ти новенький. І я не можу вдарити каліку. Йдіть собі обидва і наступного разу будьте слухняними.
Коли вони повернулися в клас, там уже чекало кілька хлопчиків, які якимось таємничим чином довідалися, що сталося. Вони одразу напосілися на Співака, жадібно розпитуючи. Його обличчя досі було червоним, а на щоках виднілися сліди від сліз. Хлопчик кивнув головою на Філіпа, який тримався трохи позаду.
— Йому все зійшло з рук, тому що він каліка, — кинув розгнівано.
Філіп мовчки почервонів. Він відчував, що хлопчики дивляться на нього зневажливо.
— Скільки отримав? — запитав один із них Співака.
Але той не відповів. Йому зробили боляче, і він розлютився.
— Більше не проси мене знову грати з тобою у «вістря», — звернувся Співак до Філіпа. — Тобі добре — ти нічим не ризикуєш.
— Я тебе не просив.
— Не просив?
Він рвучко смикнув ногою і поставив Філіпу підніжку. Той завжди неміцно тримався на ногах і важко впав на землю.
— Каліка, — крикнув Співак.
До кінця семестру він жорстоко знущався з Філіпа, і попри те, що хлопчик намагався не потрапляти йому на очі, школа була для цього занадто маленькою. Кері спробував бути зі своїм ворогом дружнім і радісним; він принизився настільки, що навіть купив йому ніж. Співак ніж узяв, але не заспокоївся. Раз чи два Філіп уже не міг із цим миритися і силкувався вдарити чи копнути старшого хлопчика, але Співак був настільки сильнішим, що впоратися з ним не вдавалося, а намучившись, доводилося просити вибачення. Саме це й пригнічувало Філіпа: приниження та вибачення, які з нього вибивали нестерпним болем, були жахливими. А найгірше, що цим нещастям кінця-краю не було видно. Співаку було лише одинадцять, і до тринадцяти він залишався у молодшій школі. Філіп розумів, що два роки доведеться жити поруч із мучителем, від якого нема порятунку. Щасливим хлопчик почувався лише на уроках і коли лягав спати. До нього часто поверталося химерне відчуття, що все його нікчемне життя — просто сон, і завтра вранці він прокинеться у своєму маленькому ліжечку в Лондоні.
13
Минуло два роки, і незабаром Філіпу мало виповнитися дванадцять. Він був другим чи третім серед учнів першого класу, а після Різдва, коли кілька хлопців перейдуть до старшої школи, мав стати старостою. Він уже назбирав непогану колекцію нагород — нікудишніх книжок на поганому папері, але в розкішних обкладинках, прикрашених шкільним гербом. Його статус звільнив від переслідувань, і хлопчик уже не почувався нещасним. Товариші пробачали Кері його успіхи, пам’ятаючи про кульгавість.
— Зрештою, отримати нагороду — для нього раз плюнути, — казали вони, — крім зубріння, він більше нічого не може.
Колишній страх перед містером Ватсоном теж минув. Хлопець звик до його гучного голосу, а коли важка директорова рука лягала йому на плече, Філіп ясно відчував у цьому жесті добрі наміри. Він мав чудову пам’ять, котра для досягнень у навчанні важила значно більше за розумові здібності, і знав, що містер Ватсон сподівається випустити його з підготовчої школи зі стипендією в кишені.
Однак Філіп виріс дуже сором’язливим. Немовля не розуміє, що його тіло належить йому більше за навколишні предмети, і грається пальчиками на ногах, не відчуваючи, що вони належать йому більше за брязкальце, яке лежить поруч; дитина починає розуміти факт існування свого тіла поступово, лише після того, як відчує біль. Аби відчути своє «я», потрібні схожі обставини; але різниця в тому, що всі ми однаково свідомо вважаємо своє тіло окремим повноцінним організмом, але не кожен вважає своє «я» окремою повноцінною особистістю. Відчуття відокремленості від інших здебільшого з’являється у підлітковому віці, але не завжди розвивається настільки, щоб різниця між індивідом та його товаришами стала помітною для самого індивіда. Таким людям, які помічають самих себе не більше, ніж бджоли у вулику, неабияк пощастило в житті, адже вони отримали найкращі шанси на щастя: їхні вчинки підтримує товариство, а їхні задоволення тому й стають задоволеннями, що ними насолоджується кожен. Вони танцюють у Богодухів день[23] на Гемпстед-Гіт, кричать на футбольному матчі та вітають із вікон клубу в Пелл-Мелл королівський кортеж. Саме через них людину називають соціальною твариною.
Кепкування з його кульгавості допомогли Філіпу зробити крок із несвідомого дитинства до гіркого пізнання себе. Умови, в яких він жив, були такими особливими, що не підкорювалися готовим правилам, які зазвичай непогано працювали, тому Філіпу довелося думати самостійно. Чимало прочитаних книжок посіяли в його свідомості ідеї, які хлопець сам розумів лише частково, і тому вони ще дужче захоплювали його уяву. За завісою хворобливої сором’язливості в ньому зростало ще щось, і Кері невиразно відчував, що стає особистістю. Подекуди ця особистість влаштовувала йому дивні сюрпризи: він робив щось, сам не розуміючи чому, а коли замислювався про це пізніше, нічого не міг збагнути.
Філіп потоваришував із хлопчиком на прізвище Луард, і одного дня, коли вони вдвох гралися у класі, той почав показувати якийсь фокус із Філіповою ебонітовою ручкою з пером.
— Не прикидайся дурником, — сказав Філіп. — Ти тільки зламаєш її.