95
Повернувшись до Лондона, Філіп почав робити перев’язки у хірургічних палатах. Хірургія цікавила його не так, як терапія — експериментальна наука, що завжди залишала широкий простір для уяви. Робота була складнішою, ніж у помічника терапевта. Із дев’ятої до десятої Філіп слухав лекції; а потім слід було перев’язувати рани, виймати шви, накладати нові бинти. Він трохи пишався своїм умінням робити перев’язки і радо слухав, як медсестри хвалять його. У певні дні тижня оперували хворих, і Кері стояв посередині демонстраційної зали у білому халаті, готовий простягнути хірургові необхідний інструмент чи витерти кров, аби той міг бачити, що робить. Якщо відбувалася рідкісна операція, хірургійний театр заповнювався вщент, але зазвичай приходило не більше півдесятка студентів, і це додавало якоїсь затишності, що так подобалася Філіпові. Здавалося, в ті часи цілий світ втратив глузд від апендицитів, і через це на операційний стіл лягало чимало пацієнтів; хірург, у якого проходив практику Кері, по-дружньому змагався зі своїм колегою, хто швидше видалить апендикс, зробивши найменший розріз.
Незабаром Філіпа перевели на чергування у швидкій допомозі. Практиканти, що займалися перев’язками, працювали по черзі; зміна тривала три дні, протягом яких студент жив у шпиталі і харчувався у спільній їдальні. Кімнатка для практикантів розташовувалася на першому поверсі біля палати невідкладної допомоги; там стояла розкладачка, яку вдень ховали у шафу. Черговий повинен був залишатися на варті цілодобово і займатися усіма невідкладними випадками. Доводилося весь час залишатися на ногах; а вночі рідко випадало кілька годин, щоб над головою не калатав дзвіночок, від якого студенти інстинктивно підскакували з ліжка. Суботня ніч була, звичайно, найгарячішою порою, а на закриття шинків припадала найбуремніша година. Поліція приносила п’яних, як чіп, чоловіків, яким потрібно було промити шлунок; жінки (теж не надто тверезі) приходили з розбитою головою чи закривавленим носом — подарунком від чоловіків: дехто присягався, що судитиметься, а інші, соромлячись, наполягали, що все сталося випадково. Якщо студент міг упоратися з перев’язкою сам, то брався за роботу, але якщо рана була серйозною, відправляв за лікарняним хірургом. Робити це доводилося обережно, адже хірургу не надто подобалося через якісь дурниці тягнутися униз сходами п’ять поверхів. Пацієнти траплялися різні: хтось із порізаним пальцем, а хтось із перерізаним горлом. Приходили хлопці зі спотвореними якимись механізмами руками, приносили чоловіків, що потрапили під кеб, і дітей, які, граючись, зламали кінцівку; час від часу поліція приносила самогубців-невдах: Філіп бачив мертвотно-блідого чоловіка з божевільними очима і велетенською раною від вуха до вуха: він кілька тижнів лежав у палаті під наглядом констебля — мовчазний, розгніваний, що продовжує жити, похмурий; він не приховував, що здійснить наступну спробу вкоротити собі віку, щойно його відпустять. Палати були переповнені, тож коли поліція привозила самогубців, лікарняний хірург опинявся перед непростим вибором: якщо відіслати нещасного до поліцейського відділку, а він там помре, в газетах напишуть неприємні речі; а часом відрізнити, помирає пацієнт чи залив баньки, було непросто. Філіп не лягав спати, поки не почувався виснаженим, — однаково кожну годину доводилося вставати; він сидів у палаті невідкладної допомоги і в перервах між пацієнтами балакав із нічною сестрою. Чоловікоподібна жінка з сивим волоссям працювала на цій посаді вже двадцять років. Робота їй подобалося — жінка сама собі була хазяйкою, і їй не набридали інші медсестри. Рухалася вона повільно, але була готова на все й ніколи не підводила у складній ситуації. Недосвідченим і часто нервовим практикантам жінка здавалася надійною, мов скеля. Вона бачила тисячі студентів, і вони не справляли на неї враження: нічна сестра до всіх зверталася «містере Браун», а якщо хтось виправляв її, називаючи своє справжнє ім’я, просто кивала і продовжувала називати його «містером Брауном». Філіп із цікавістю слухав її розмови в порожній кімнатці, де яскраво горіла гасова лампа і стояли лише дві кушетки, набиті кінським волосом. Жінка давно вже не вважала пацієнтів людськими істотами; вони були для неї «запоями», «зламаними руками» і «перерізаними горлами». До гріхів, нещасть і жорстокості цього світу нічна сестра ставилася філософськи; людські вчинки не здавалися їй вартими похвали чи докорів. Вона просто погоджувалася з їхнім існуванням. Гумор у жінки був досить похмурий.
— Пригадую одного самогубця, — казала вона Філіпові, — який кинувся в Темзу. Його виловили і привезли сюди, а через десять днів він захворів на черевний тиф через те, що наковтався річкової води.
— Він помер?
— Так, звичайно. Я досі не вирішила, можна це вважати самогубством чи ні… Ці самогубці кумедні люди. Пам’ятаю одного безробітного, у якого померла дружина. Він заклав під заставу свій одяг і купив револьвер, але поспішив і лише прострілив собі око, а потім одужав. А тоді, ви тільки послухайте, без ока і з розідраним обличчям вирішив, що, зрештою, цей світ не таке вже погане місце, і зажив щасливим життям. Я завжди помічала: люди чинять самогубство не через кохання, як усім здається, це лише вигадки романістів; вони вкорочують собі віку через нестачу грошей. Цікаво, чому це так?
— Напевно, гроші важливіші за кохання, — припустив Філіп.
Хай там що, саме гроші займали тоді його думки. Він переконався, що в легковажній приказці, яку сам часто повторював, наче жити вдвох не дорожче, ніж одному, правди було мало; витрати починали його турбувати. Мілдред не надто добре вміла хазяйнувати, і вони витрачали стільки, що могли б за ці гроші харчуватися в ресторанах; дитині потрібен був одяг, а Мілдред знадобилися черевики, парасоля та інші дрібниці, без яких вона не могла жити. Повернувшись із Брайтона, вона повідомила про намір шукати роботу, однак нічого для цього не зробила, а потім захворіла і пролежала два тижні. Одужавши, вона відвідала кілька місць із оголошень, але з цього нічого не вийшло: вона або запізнювалася, і вакансію займав хтось інший, або робота здавалася їй непосильною. Якось їй запропонували місце, але платили там лише чотирнадцять шилінгів на тиждень, а дівчина вважала, що варта більшого.
— Не можна дозволяти сідати собі на голову, — пояснювала вона. — Люди не поважають тих, хто погоджується працювати за копійки.
— Мені чотирнадцять шилінгів не здаються поганою пропозицією, — сухо відповів Філіп.
Він не міг відігнати думку про те, як допомогли б їм у господарстві ці гроші, а Мілдред почала натякати, що не може знайти роботу, бо не має пристойної сукні для співбесід із керівниками. Він купив їй сукню, і дівчина відвідала ще кілька місць, але Кері дійшов висновку, що все це несерйозно. Вона не хотіла працювати. Єдиний спосіб заробити грошей, який він знав, — це зіграти на біржі, тож Філіп нетерпляче чекав нагоди повторити свій успішний літній експеримент, але почалася війна з Трансваалем[300], і з акціями південноафриканських компаній нічого не відбувалося. Макалістер казав, що за місяць Редверс Буллер[301] увійде до Преторії[302], і тоді буде справжній бум. Залишалося лише терпляче чекати. Вони хотіли, щоб британські війська трохи зруйнували майно ворогів, тоді буде сенс купувати дешеві акції. Філіп почав ретельно вивчати в улюблених газетах інформацію з лондонських фінансових кіл. Увесь час він був стурбований і роздратований. Кілька разів різко розмовляв із Мілдред, а оскільки вона не мала ні витримки, ні такту й відповідала грубощами, усе завершувалося сваркою. Потім Філіп завжди перепрошував за свої слова, але дівчина не вміла пробачати і супилася кілька днів. Усе в ній діяло Кері на нерви — те, як вона їла і з якою неохайністю розкидала у вітальні свій одяг. Філіпа цікавила війна, тож він щоранку і щовечора вивчав газети, але Мілдред не цікавили ніякі події. Вона познайомилася з кількома сусідами на вулиці, й одна жінка спитала, чи не хоче дівчина, щоб до них зазирнув вікарій. Мілдред носила обручку і називала себе «місіс Кері». На стінах квартири висіли кілька малюнків, зроблених Філіпом у Парижі, — оголені постаті двох жінок і Міґеля Ахурії з міцно стиснутими кулаками і широко розставленими ногами. Він зберіг ці роботи, бо вважав їх найкращими, до того ж вони нагадували йому про щасливі дні. Мілдред давно вже кидала на них неприязні погляди.
— Я хочу, щоб ви зняли ці малюнки, Філіпе, — сказала вона нарешті. — Учора по обіді приходила місіс Формен із тринадцятого номера, і я не знала куди дивитися. Вона так витріщалася на них.
— А що з ними не так?
— Вони непристойні. Кажу вам, це гидко — розвішувати на стінах голих людей. Для дитини це теж погано. Вона вже починає помічати різні речі.
— Як ви можете бути такою вульгарною?
— Вульгарною? Я називаю це благопристойністю. Я ніколи нічого не казала, та невже ви думаєте, наче мені приємно цілий день дивитися на голих людей?
— Мілдред, невже у вас немає почуття гумору? — крижаним тоном поцікавився хлопець.
— Не розумію, до чого тут почуття гумору. Я однаково вже вирішила і можу зняти їх сама. Якщо хочете знати мою думку, мені вони здаються огидними.
— Ваша думка про них мене не цікавить, і я забороняю вам торкатися до них.
Посварившись із Філіпом, Мілдред карала його за допомогою дитини. Дівчинка любила його так само, як він її, і залюбки зранку заповзала до нього в кімнату (тепер їй пішов другий рік, і вона непогано ходила), де Кері брав її до себе в ліжко. Коли Мілдред заборонила це робити, бідолашна дитина гірко заплакала. На Філіпові вмовляння дівчина відповідала: