— Будь ласка, не влаштовуйте сцену посеред вулиці, — попросив Філіп.
— Те, що ви так наполягаєте на двох кімнатах, виглядатиме дивно. Що там про нас подумають?
— Можу уявити, що, якби вони знали всі наші обставини, ми б здалися їм справжніми святенниками, — озвався він.
Дівчина скоса подивилася на нього.
— Ви ж не зізнаєтеся, що ми неодружені? — похапцем запитала вона.
— Ні.
— Тоді чому ви не хочете жити зі мною так, наче ми одружені?
— Дорогенька, я не можу пояснити. Не хочу вас принижувати, але просто не можу. Визнаю, це може видаватися дурним і безглуздим, але обставини сильніші за мене. Я так палко кохав вас, що тепер… — Він змовк на півслові. — Зрештою, важко пояснювати такі речі.
— Сильно ж ви мене любили, оце так-так! — вигукнула Мілдред.
Пансіонатом, до якого вони прямували, володіла метушлива стара діва з колючим поглядом і гострим язиком. Вона запропонувала їм одну кімнату на двох за двадцять п’ять шилінгів за кожного на тиждень плюс п’ять шилінгів за дитину, або дві окремих кімнати, але це коштуватиме на цілий фунт на тиждень дорожче.
— Мені доводиться брати більше, — виправдовуючись, пояснила господиня, — адже в крайньому разі можу поставити в одну кімнату додаткове ліжко.
— Гадаю, ми від цього не збідніємо. Як гадаєте, Мілдред?
— Ох, я не проти. Мене влаштує будь-що, — відповіла дівчина.
У відповідь на її похмуру реакцію Кері розреготався. Господиня пансіонату домовилася, щоб їхній багаж забрали, а Мілдред із Філіпом сіли перепочити. У нього трохи боліла нога, і він радо поклав її на стілець.
— Сподіваюся, ви не заперечуєте, що я сиджу в одній кімнаті з вами, — агресивно кинула Мілдред.
— Не починайте сварку, — спокійно озвався Філіп.
— Я не знала, що ви такий заможний і можете дозволити собі викидати зайвий фунт щотижня.
— Не гнівайтеся не мене. Запевняю, тільки так нам вдасться жити разом.
— Підозрюю, що ви мене просто зневажаєте, ось і все.
— Звісно ж, це не так. Чому б я мав вас зневажати?