— І, знаєте, помер одразу після висадки.
На мить Філіпові відняло мову. Він не міг повірити власним вухам.
— Як? — запитав нарешті.
— Ох, від черевного тифу. Не пощастило. Еге ж? Я так і думав, що ви, можливо, ще не знаєте. Коли я про це почув, мені аж подих перехопило.
Лоусон швидко кивнув і пішов геть. Філіп відчув, як захололо серце. Він ще ніколи не втрачав друга-ровесника, а смерть набагато старшого за них Кроншоу здавалася чимось природним. Новина надзвичайно його приголомшила і нагадала про власну смертність. Як і чимало інших людей, Філіп чудово знав, що всі ми колись помремо, але не відчував, що це мусить статися з ним. Саме тому Гейвордова смерть глибоко вразила юнака, хай навіть він уже давно ставився до колишнього товариша прохолодно. Він пригадав їхні довірливі бесіди і задихнувся від болю, що їм більше ніколи не доведеться потеревенити. Згадалася перша зустріч і всі приємно проведені в Гейвордовій компанії місяці в Гейдельберзі. Від думки про змарновані роки серце втекло у п’яти. Філіп автоматично йшов, не розбираючи шляху, і раптом роздратовано помітив, що тиняється уздовж Шафтесбері-авеню замість того, щоб повернути до Геймаркта. Повертатися назад не хотілося, та й новина відбила бажання читати — Філіп мріяв залишитися наодинці й подумати, тож вирішив піти до Британского музею[323]. Тепер самотність була його єдиною розкішшю. Почавши працювати у «Ліннс і Седлі», він частенько навідувався туди і сидів перед фігурами з Парфенона, не думаючи ні про що конкретно, а просто дозволяючи божествам заспокоїти свою стурбовану душу. Однак сьогодні боги не знайшли для нього слів, і за кілька хвилин Кері нетерпляче вийшов із зали. Тут було забагато людей — провінціалів із тупуватими обличчями та іноземців, занурених у путівники; їхні огидні пики забруднювали вічні шедеври, їхня невгамовність порушувала невмирущий божественний спокій. Філіп пішов до іншої зали, де не було майже нікого, і стомлено сів на лавицю. Нерви були на межі. Йому не вдавалося викинути людей із голови. Іноді у «Ліннс і Седлі» вони справляли на нього таке ж враження, і він нажахано дивився, як марширують повз нього цілі шеренги людей; його лякала їхня бридкість і ницість, написана на чолі; їхні лиця спотворювалися від дріб’язкових бажань, і відчувалося, що на красі вони анітрохи не розуміються. Погляди у покупців були скрадливі, а підборіддя безвільні. Вони не здавалися грішними, просто ницими і вульгарними створіннями з примітивними жартами. Часом Філіп помічав, що роздивляється людей, шукаючи схожості з тваринами (він намагався цього не робити, адже така гра швидко перетворювалася на звичку), і всі вони скидалися на овець, коней, лисиць чи козлів. Дивлячись на людей, Кері сповнювався огидою.
Утім, місцева атмосфера незабаром поглинула юнака. Він заспокоївся і взявся неуважно розглядати виставлені в залі надгробні плити. Тут були роботи афінських каменярів, датовані четвертим-п’ятим століттям до Різдва Христового, — прості витвори, особливі не завдяки таланту автора, а завдяки вишуканому духу античності; з часом кольори мармуру достигли і набули медового відтінку, тож біля них глядач несвідомо згадував гіметських бджіл[324], а їхні обриси зробилися м’якшими. Деякі пам’ятники зображували оголену постать, що сидить на лавиці, інші — прощання померлого з тими, хто його любив, а на декотрих мерці чіплялися за руки тих, хто залишався позаду. На всіх було вибите трагічне слово: «Прощавай» і більше нічого. Ця простота неймовірно розчулювала. Друзі прощалися з друзями, сини — з матерями, а стриманість додавала болю жестам живих. Усе це сталося так давно, одне за одним над цим горем минали століття; за дві тисячі років плакальники перетворилися на таких самих мерців, як ті, кого вони оплакували. Однак скорбота досі жила у камені й наповнювала Філіпове серце таким співчуттям, що він прошепотів: «Бідолашні, бідолашні».
Саме тоді йому спало на думку, що всі ці іноземці зі своїми путівниками, усі простолюдини, що тиняються крамницею, зі своїми примітивними бажаннями і вульгарними турботами, теж смертні і мусять померти. Вони теж кохали й мусили прощатися з коханими, сини — з матерями, дружини — з чоловіками; і це, напевно, було ще трагічніше, адже життя у них було потворним і відразливим, вони не знали нічого, що робить цей світ гарнішим. Один пам’ятник був справді прекрасним — латунний барельєф, на якому двійко юнаків трималися за руки; стриманість ліній і простота підказували, що художник щиро розчулився. Це був вишуканий пам’ятник дружбі, котра поступається своєю цінністю лише одному почуттю; Філіп дивився на нього, а на очах бриніли сльози. Він згадував Гейворда і те, як божевільно захопився ним, щойно познайомившись, думав про втрату ілюзій, а потім і байдужість, аж до тієї миті, коли їх більше не пов’язувало нічого, крім звички і старих спогадів. Один із найдивніших на світі феноменів: ти протягом місяців бачишся з людиною щодня і від цієї близькості не можеш уявити без неї свого життя; а потім настає час розлуки, і життя йде собі, як раніше, і в порівнянні усе, що видавалося важливим, виявляється непотрібним. Час минає, а ти навіть не сумуєш за другом. Філіп згадував початок їхньої дружби в Гайдельберзі, коли Гейворд міг досягнути видатних успіхів і завзято дивився в майбутнє, а потім, раз по раз нічого не досягнувши, сам прирікав себе на невдачу. А тепер він помер. Та його смерть виявилася такою ж безплідною, як і життя. Гейворд помер безславно від дурнуватої хвороби, знову зазнавши невдачі, навіть наприкінці життя нічого не досягнувши. Здавалося, наче він ніколи й не жив.
Філіп розпачливо запитував себе, навіщо тоді взагалі жити. Усе здавалося безглуздим. Історія з Кроншоу повторювалася. Те, що він колись існував, не мало жодного значення; поет помер і його забули; залишки тиражу його збірки продають букіністи; може видатися, наче чоловік народився з однією метою: дозволити настирливому перодряпу написати статтю в журнал. У душі Філіп волав: «Який у цьому сенс?!»
Результат абсолютно не відповідав зусиллям. За бурхливі фантазії юності доводиться платити гіркотою від втрати ілюзій. Біль, хвороби і нещастя невпинно тягнули шальки донизу. Що все це означає? Кері подумав про власне життя, про благородні надії на самому його початку, про обмеження, поставлені власним тілом, про нестачу друзів та брак тепла в юності. Схоже, він завжди чинив так, як вважав за найкраще, а в результаті виявився справжнім невдахою! Хтось не мав перед ним переваг і став успішним, а хтось перевершував його в усьому, однак не досягнув нічого. Схоже, все вирішує випадок. Дощ шмагав однаково правого і винного, не цікавлячись чому і для чого.
Подумавши про Кроншоу, Кері пригадав перський килим, який чоловік подарував йому, запевняючи, що там ховається відповідь на запитання про сенс життя. І несподівано істина відкрилася Філіпові. Він усміхнувся: тепер, коли все було зрозуміло, слова Кроншоу здавалися однією із загадок, над якими ти ламаєш голову, аж поки тобі не підкажуть, а потім не вдається збагнути, як можна не відповісти на неї. Відповідь була очевидна. Життя не має сенсу. На Землі — супутнику зірки, що мчить у космосі, життя виникло під впливом певних умов, які були частиною історичного розвитку планети; точнісінько так само, як з’явилося, за певних умов людство зникне. Людина не важливіша за інші форми життя і з’явилася як реакція на природне середовище, а не як вершина усього сущого. Філіп пригадав історію про східного правителя, котрий захотів дізнатися всю історію людства. Один мудрець приніс йому п’ятсот томів, але зайнятий державними справами король наказав йому скоротити написане. За двадцять років мудрець повернувся з п’ятдесятьма томами, але правитель уже був занадто старий, щоб читати стільки товстих книжок, тож наказав йому ще раз скоротити їх. Минуло ще двадцять років, і старий та сивий мудрець приніс правителеві одну-єдину книжку, де були зібрані знання, яких шукав правитель, проте цар помирав і не мав часу навіть на один том. І тоді мудрець переказав йому історію людства одним реченням: людина народжується, людина страждає і людина помирає. У житі немає сенсу, а людське існування безглузде. Нікого не турбує, народилася людина чи ні, живе вона чи померла. Життя незначуще, а смерть не має наслідків, зловтішався Філіп так само, як зловтішався дитиною, скинувши з пліч тягар віри в Бога. Тоді йому здавалося, наче він позбувся останнього вантажу відповідальності, і вперше він почувався по-справжньому вільним. Його непомітність раптом стала його силою, і Філіп відчув, що може позмагатися з жорстокою долею, яка постійно його переслідувала: якщо життя безглузде, світ втрачає свою жорстокість. Жодна людська дія чи бездіяльність не мають значення. Провали більше не були важливими, а успіх дорівнював нулю. Філіп був найбездумнішим створінням у людському вихорі, що на коротесеньку мить захопив поверхню планети; і водночас він був усемогутнім, адже розтлумачив хаос і осягнув таємницю небуття. У запаленій Філіповій уяві думки зіштовхувалися одна з одною, і юнак глибоко дихав від радісного задоволення. Хотілося співати і стрибати. Давно вже він не почувався таким щасливим.
«О, життя, — вигукнув Кері подумки, — де твоє, життя, жало?»[325]
Та сама бурхлива фантазія, що з математичною точністю продемонструвала Філіпові безглуздість буття, народила нову ідею, і йому здалося, наче він зрозумів, чому Кроншоу подарував йому перський килим. Так само, як ткач створює свій вигадливий візерунок не задля кінцевого результату, а заради естетичного задоволення, так і людина може прожити своє життя; особливо, якщо хтось змусить її повірити, що наші вчинки від нас не залежать, нехай ставиться до свого життя, як до візерунка. Ніхто не мусить його плести. Займатися цим можна лише для власного задоволення. З усього різноманіття подій свого життя, своїх учинків, своїх почуттів, своїх думок людина може створити орнамент, звичайний, вигадливий, складний чи прекрасний; і нехай віра в те, що візерунок вибирає вона сама, — просто ілюзія, де реальність сплітається з місячного сяйва, байдуже: якщо комусь так здається, то для нього так воно і є. Вирішивши, що ні в чому немає сенсу та значення, на безкрайньому полотні життя (ріки, в яку не впадає жодне джерело і яка не має гирла в жодному морі) людина може отримувати задоволення, обираючи різноманітні пасма і сплітаючи їх у візерунок. Існує один візерунок — найпростіший, досконалий і чарівний: людина народжується, росте, одружується, народжує дітей, важкою працею заробляє собі на хліб. Але трапляються вигадливіші й дивовижніші орнаменти, в яких бракує щастя чи не вистачає прагнення успіху, однак є якась своя бентежна краса. Деякі життя (і серед них життя Гейворда) уривав сліпий байдужий випадок, хоча візерунок іще не був досконалим. Можна розрадити себе думкою, що це не має жодного значення. А життя інших (наприклад, Кроншоу) складається в незрозумілий орнамент. На нього слід дивитися під новим кутом, а для оцінки сенсу такого життя необхідно змінити старі стандарти. Філіп вирішив, що, відмовившись від гонитви за щастям, позбувся останньої своєї ілюзії. Життя здавалося жахливим, поки він міряв його щастям, але варто було йому знайти нову мірку, як у нього немов додалося сил. Ані біль, ані щастя не мали жодного змісту. Разом із іншими дрібними деталями вони впліталися у вигадливий життєвий візерунок. Здалося, наче на мить Філіп піднявся над випадковостями свого існування і відчув, що ні біль, ні щастя вже не зможуть впливати на нього так, як раніше. Що б тепер із ним не трапилося — ця подія буде новим пасмом у складному візерунку життя, а коли наближатиметься кінець, Філіп радітиме його цілісності. Життя Кері буде витвором мистецтва й не втратить своєї краси через те, що про його існування здогадується лише він сам. А після його смерті цей шедевр назавжди зникне.
Філіп почувався щасливим.
107
Завідувач, містер Семпсон, відчув до Філіпа симпатію. Він був дуже ефектним чоловіком, і дівчата з його відділу запевняли, що не здивуються, якщо він побереться з котроюсь із заможних відвідувачок. Містер Семпсон жив за містом і частенько дивував співробітників, перевдягаючись на роботі у вечірнє вбрання. Іноді чергові, прибираючи наступного ранку, бачили, як він повертається в тому ж костюмі, і з серйозним виразом обличчя підморгували одне одному, поки завідувач переодягався у сюртук. У такі дні, вислизаючи з бюро, щоб поспіхом поснідати, містер Семпсон і сам підморгував Філіпу, підіймаючись нагору сходами і потираючи руки.
— Оце так ніч! Оце так ніч! — казав він. — Чесне слово!
Завідувач запевнив Філіпа, що крім нього, у крамниці більше немає джентльменів, і вони вдвох — єдині тут, хто розуміється на житті. Сказавши це, чоловік чомусь раптом змінився, почав називати юнака «містере Кері», а не «старий друже», прибрав поважного вигляду, гідного посади завідувача, і нагадав Філіпові, що він у крамниці простий службовець.
«Ліннс і Седлі» щотижня отримували з Парижа модні журнали і пристосовували надруковані там моделі до потреб англійського споживача. Їхні клієнти були особливими. Здебільшого це були панянки з невеликих промислових містечок, занадто елегантні, щоб шити собі сукні вдома, і недостатньо добре знайомі з Лондоном, аби знайти собі гарну й недорогу кравчиню. Окрім них, хай там як це непристойно, послугами крамниці користувалося чимало актрис м’юзик-холів. Цих клієнток містер Семпсон знайшов особисто і неабияк цим пишався. Спочатку вони купували у «Ліннс і Седлі» сценічні костюми, а потім він переконав багатьох дівчат замовляти тут для себе увесь інший одяг.
— Не гірше, ніж у Пакен[326], і вдвічі дешевше, — запевняв він.
Він спілкувався з клієнтками переконливим приятельським тоном, який їм так подобався, і потім вони казали одна одній: