Лоусон, помітивши, що Філіп перетворює це на жарт, силувано засміявся. Йому не вдавалося добрати слів. Змальована товаришем сцена нажахала його, але хлопець боявся виявляти співчуття.
— Ваше життя неабияк змінилося, — зауважив він.
Слова здалися йому самому абсурдними, і Лоусон одразу ж про них пошкодував. Філіп залився багряним рум’янцем.
— Трохи, — погодився він. — До речі, я винен вам п’ять шилінгів.
Кері запхав руку до кишені і витяг звідти кілька срібних монет.
— Ох, це такі дрібниці. Я вже про них і забув.
— Ну ж бо. Беріть.
Лоусон мовчки взяв гроші. Молоді люди стояли посередині хідника, і перехожі штовхали їх. У Філіпових очах сяяла іронія, а художник не знав, що товаришеве серце крається від розпачу, і почувався страшенно незручно. Йому жахливо хотілося зробити щось, але він не знав, що саме.
— Послухайте, ходімо до студії і побалакаємо.
— Ні, — кинув Філіп.
— Чому ні?
— Нам немає про що балакати.
Кері побачив у Лоусоновому погляді біль, але нічого не міг вдіяти; йому було шкода товариша, та слід було подумати про себе. Думка про те, що доведеться обговорювати з кимось своє становище, була нестерпною, і примиритися із ситуацією вдавалося лише, забувши про неї. Філіп боявся, що, відкривши другові душу, видасться слабаком. До того ж тепер він відчував непереборну огиду до місць, де йому доводилося страждати: Філіп чудово пам’ятав, як принижувався в тій студії та, мало не помираючи від голоду, сподівався, що Лоусон пригостить його, чи востаннє позичив там п’ять шилінгів. Він ненавидів Лоусона через те, що поруч із ним пригадував дні свого найгіршого падіння.
— Тоді, ось що: приходьте якось до мене на вечерю. Коли самі захочете.
Філіпа розчулила люб’язність художника. Він замислився, скільки різноманітних людей були з ним люб’язними.
— Страшенно мило з вашого боку, старий, але я не прийду. — Кері простягнув Лоусонові руку: — На все добре.
Лоусона збентежила така несподівана поведінка, однак він потиснув хлопцеві руку, і Кері поспіхом покульгав геть. На душі було важко, і Філіп, як завжди, почав картатися за свої вчинки: він сам не розумів, який божевільний гонор змусив його відмовитися від запропонованої дружби. Раптом він почув, що за ним хтось біжить, і його одразу погукав Лоусонів голос. Філіп зупинився, але несподівано знову зробився ворожим, і повернувся до Лоусона з холодним кам’яним обличчям.
— Що сталося?
— Гадаю, ви чули про Гейворда, чи не так?
— Я знаю, що він поїхав до Кейптауна.