— Я не люблю ворожити, чесне слово. Мені доводилося казати людям жахливі речі, і всі вони збулися; як тут не бути марновірним?
— Ох, міс Беннетт, один-єдиний разочок.
Навколо завідувачки зібрався невеличкий натовп, і провидиця почала таємниче розповідати під радісні вигуки, хихотіння, недовірливі та вдоволені зойки, коли на щоках розквітав рум’янець, про світловолосих та чорнявих чоловіків, гроші в листах та подорожі, аж поки на її розмальованому обличчі не з’явилися важкі намистини поту.
— Подивіться на мене, — озвалася жінка, — я вся мокра.
О дев’ятій подавали вечерю. Безкоштовно пригощали тістечками, кексами, сандвічами, кавою та чаєм, але за мінеральну воду потрібно було платити. Галантність частенько змушувала юнаків пропонувати дівчатам імбирне пиво, однак ті благопристойно відмовлялися. Міс Беннетт була справжньою прихильницею цього напою і за вечір випивала дві, а часом навіть три пляшечки, однак наполягала, що заплатить сама і завдяки цьому подобалася чоловікам.
— Вона ще та дивачка, — казали вони, — але непогана жіночка, майте на увазі, не те що деякі.
Після вечері грали у віст. Навкруги було галасливо і весело, люди мандрували від одного столика до другого. Міс Беннетт розпалювалась щоразу більше.
— Подивіться на мене, — казала вона, — я вся мокра.
Трохи згодом один із тих, хто найбільше любив похизуватися, нагадав, що, якщо вони хочуть потанцювати, починати слід просто зараз. Дівчина-акомпаніаторка сіла за піаніно і впевнено натиснула ногою на педаль. Вона зіграла задумливий вальс, відбиваючи ритм басами, поки її права рука, мов п’яна, гасала по інших октавах. Час від часу дівчина заради різноманіття міняла руки місцями і грала мелодію на басах.
— Вона чудово грає, чи не так? — озвалася до Філіпа місіс Годжес. — Зауважте, дівчинка не брала жодного уроку і грає все на слух.
Більше за все на світі міс Беннетт полюбляла танці і поезію. Танцювала вона непогано, але надзвичайно повільно і виглядала при цьому так, наче думками була десь дуже далеко. Під час танцю жінка продовжувала невтомно базікати про паркет, задуху і вечерю. Вона казала, що у Портман-Румз[321] найкращий у Лондоні танцювальний паркет, і завжди із задоволенням навідувалася туди. Публіка у цьому закладі була рафінована, а міс Беннетт ненавиділа танцювати з усілякими незнайомцями — навіщо напрошуватися на казна-що. Майже всі гості на вечірці гарно рухалися і насолоджувалися власними танцями. Обличчями стікали цівки поту, а накрохмалені комірці юнаків геть розмокли.
Філіп спостерігав за веселощами, і його охопив такий сум, якого він уже давно не пригадував. Юнак почувався нестерпно самотнім. Піти додому він не міг, аби не видатися зверхнім, тож теревенив із дівчатами і сміявся, але глибоко в душі почувався нещасним. Міс Беннетт поцікавилася, чи є у нього дівчина.
— Ні, — усміхнувся Кері.
— Ох, чудово, тут є з кого вибирати. Гарненькі та пристойні дівчата, принаймні деякі. Навіть не сумніваюся, що незабаром ви знайдете собі пару.
Жінка кинула на Кері грайливий погляд.
— Завжди треба йти їм назустріч, — утрутилася місіс Годжес. — Так я йому й кажу.
Вечірка завершилася близько одинадцятої. Філіпові довго не вдавалося заснути. Ступні боліли, і він (так само, як інші співмешканці) висунув їх з-під ковдри. Кері щосили намагався не думати про те, як він тепер живе. Поруч тихенько похропував солдат.
105
Заробітну платню отримували раз на місяць у секретаря. У цей день службовці, випивши чаю, групками приєднувалися до вишикуваної в коридорі за дверима галереї черги. До бюро заходили по одному. За столом, на якому стояли дерев’яні посудини з грошима, сидів секретар; він запитував прізвище службовця, кинувши на нього підозріливий погляд, звірявся з книжкою, оголошував суму й, узявши гроші з посудини, відраховував потрібну суму йому в руку.
— Дякую, — казав він. — Наступний.