— Я знав, що не помилюся, віддавши цю вітрину вам. Річ у тім, що ми з вами джентльмени (не заперечуєте, якщо я не казатиму цього у відділі, але так і є), а це про щось говорить. Можете не казати мені, що не говорить, бо я точно знаю, що говорить.
Оформлення вітрин стало постійним Філіповим завданням, однак він так і не звик до публічності й ненавидів п’ятничні ранки, коли доводилося братися за роботу. Від жаху він прокидався о п’ятій годині, й від болю в серці заснути більше не вдавалося. Дівчата з відділу швидко помітили його сором’язливість і ще швидше зауважили, що він хитрує, стоячи спиною до вулиці. Вони кепкували з Філіпа і називали його чваньком.
— Напевно, ви боїтеся, що повз вітрину йтиме ваша тітонька і викреслить вас із заповіту.
Загалом стосунки з дівчатами у Кері були непоганими. Вони вважали його трохи дивакуватим, але клишоногість дозволяла юнакові відрізнятися від інших, а незабаром співробітниці виявили, що Філіп справжній добряк. Він ніколи не відмовлявся допомогти, завжди поводився ввічливо і виважено.
— Одразу видно, що він справжній джентльмен, — казали дівчата.
— Якийсь він занадто стриманий, чи не так? — додала одна панянка, на чиє пристрасне захоплення театром Філіп ніяк не відреагував.
Здебільшого дівчата мали кавалерів, а ті, хто не мав, запевняли, що мають, аби ніхто не подумав, наче бракує охочих до них позалицятися. Кілька співробітниць не приховували, що готові пофліртувати з Філіпом, але він спостерігав за їхніми витівками з сумним подивом. Поки що залицяння його не цікавили; до того ж він майже завжди був утомлений і голодний.
106
Філіп уникав тих місць, куди навідувався у кращі часи. Невеличкі збіговиська в шинку на Бік-стрит закінчилися: Макалістер, підвівши своїх друзів, більше туди не приходив, а Гейворд подався до Африки. Залишився тільки Лоусон, але Філіп відчував, що тепер у них із художником немає нічого спільного, і не хотів його бачити. Однак якось, у неділю по обіді, переодягнувшись, Кері рушив уздовж Реджент-стрит (він прямував до бібліотеки на Сент-Мартін-стрит, збираючись провести там вільний вечір), аж раптом зіштовхнувся з Лоусоном. Спершу він хотів мовчки піти далі, але старий знайомий не дав йому такої нагоди.
— Де ви, дідько забирай, увесь цей час були?
— Я? — перепитав Філіп.
— Я писав вам і запрошував на вечірку до студії, але ви не відповіли.
— Я не отримав вашого листа.
— Так, я знаю. Ходив до шпиталю, щоб побачитись із вами, і знайшов свій лист на полиці. Ви що, покинули інститут?
На мить Філіп завагався. Казати правду йому було соромно, але це відчуття розлютило його, і юнак змусив себе зізнатися, хоча однаково зашарівся.
— Так. Я втратив той невеличкий капітал, який мав, і не міг собі дозволити продовжувати навчання.
— Послухайте, мені страшенно шкода. І чим ви займаєтесь?
— Працюю адміністратором у крамниці.
Слова застрягли у Філіпа в горлі, але він вирішив, що не приховуватиме правди. Не зводячи очей із Лоусона, Кері побачив, як той знітився, і його вуста скривилися у жорстокій посмішці:
— Якщо зазирнете в «Ліннс і Седлі» і навідаєтеся у відділ жіночих суконь, зможете побачити, як я розгулюю там у сюртуку і невимушено підказую жінкам, які хочуть купити нижні спідниці чи панчохи, куди їм іти: «Перший поворот праворуч, мадам, а потім другий ліворуч».