— А я засмучений, що ви не додали ще й трохи буддизму, — втрутився Вікс. — Зізнаюся, я сам іноді відчуваю симпатію до Магомета, шкода, що ви забули про нього.
Гейворд розреготався, адже був того вечора в гарному настрої, а власні слова ще звучали в його вухах приємною луною. Юнак осушив свій келих.
— Я не чекав, що ви зрозумієте мене, — відповів він. — Ваш холоднокровний американський розум схильний усе критикувати. Емерсон[76] і всіляке таке. Та що таке критика? Критика — це здебільшого руйнівна стихія; руйнувати може кожен, але не кожен може будувати. Ви педант, мій любий друже. Важливо створювати: я — творець, я — поет.
Вікс кинув на нього погляд, який здавався похмурим, та все ж супроводжувався сліпучою усмішкою.
— Гадаю, якщо ви не заперечуєте проти таких слів, що ви трохи сп’яніли.
— Хіба так трохи, що про це навіть не слід згадувати, — весело погодився англієць. — Цього недостатньо, щоби вам вдалося перемогти мене в суперечці. Але не зупиняймося: я відкрив вам свою душу, тепер ваша черга розповісти нам про свою віру.
Вікс нахилив голову набік і став схожим на горобчика на жердинці.
— Уже багато років я намагаюся збагнути це. Гадаю, я уніат.
— Але вони сектанти, — здивувався Філіп.
Він не зрозумів, чому обидва його співрозмовники розреготалися — Гейворд громоподібно, а Вікс кумедно фиркаючи.
— А в Англії сектанти не можуть бути джентльменами, чи не так? — поцікавився Вікс.
— Ну, якщо вас цікавить моя думка, так і є, — дещо різкувато кинув Кері.
Він ненавидів, коли з нього сміялися, а чоловіки засміялися знову.
— Чи не розповісте мені, хто такий джентльмен? — попросив американець.
— Ох, навіть не знаю. Це й так усім відомо.
— А ви — джентльмен?
Філіп ніколи в цьому не сумнівався, але знав, що не личить самому так себе називати.
— Якщо хтось каже вам, наче він джентльмен, можете закладатися, що це не так, — кинув він у відповідь.
— А я джентльмен?
Схильність до правди заважала Кері відповісти на це запитання, але він був ввічливим від природи.