— Давай сюди гроші! — закричали вони.
Тато на це так голосно заволав, що, кажуть, земля задвигтіла, як під час землетрусу. А тут саме проїздив неподалік міліціонер на велосипеді, віз на рамі свою малу доньку. Головне, при ньому й пістолета не було. Але, незважаючи на все це, він зіскочив з велосипеда, прибіг і кинувся на грабіжників. Тато дуже зрадів несподіваній допомозі, підхопив свій мішок з покупками і — ноги на плечі, кілометрів п"ятдесят на годину давав. Не знаю, чи то він злякався, що одберуть у нього грошики, чи побоявся, що в бійці можуть порвати сорочку і за це перепаде йому від бабусі на горіхи. Не знаю, що він там думав, але п"ятами накивав… А через шість днів побачив у газеті фотографію в чорній рамці і некролог. Збагнувши, що цей чоловік — той міліціонер, який урятував його, він ще раз дико заволав і став бити себе по голові кулаками. Потім прийшов у дім покійного і заявив, що це він винен у смерті товариша Акрамова. Та хіба можна було зарадити цим горю дружини і доньки капітана?.. Тоді тато пішов у відділення міліції, де служив Акрамов, розповів усе як було і попросив прийняти його до них на службу. Того дня йому нічого певного не відповіли, але й не відмовили. Незабаром тато пройшов комісію, яка його забракувала. Через вухо.
— Хай я поганенько чую, але працювати зможу, — наполягав він.
— Ні, вилікуйте спершу вухо, а потім приходьте, — порадив йому начальник міліції.
… Насперечавшись удосталь з бабусею, тато знову взявся за мене. Він признався мені, нарешті, що довго вмовляв нашого дільничного, аби мене взяли в учні й зробили з мене міліціонера.
Після тата заговорив дільничний. Виявляється, недавно в місті відкрилася середня школа, де готують молодих міліціонерів. Звідти надійшов лист з печаттю, в якому просять підшукати і направити до школи гідного хлопця, як от я. Наш дільничний не довго думав, зразу згадав про мене. Написав у школу, який я сміливий, як допоміг викрити «муллу» — шахрая Янгока-кари, спіймати небезпечного злочинця Султанова. Тоді надійшов виклик від начальника тієї школи, в якому говорилося:
«Негайно припровадити до нас того самого Хашимджана Кузиєва».
Наш добрий дільничний одразу ж поїхав на поле, до тата, показав йому виклик, сказав, що треба приймати рішення. «Я-то згоден, — відповів батько. — Треба вмовити бабусю і маму Хашимджана. Приходьте ввечері, разом це й зробимо».
Дільничний прийшов до нас, коли я спав після прикрої зустрічі з новим перукарем. Будити мене не будили. А сіли всі в коло і обговорили моє питання. Бабуся сказала: «Я згодна з тим, щоб мій внучок пішов у міліцію, щоб він заспокоїв дух того хорошого чоловіка, який віддав своє життя заради мого єдиного сина. Але я хотіла б, якщо йому доведеться зустрітися з бандитами, щоб він краще свистів у свисток або стріляв здалеку з пістолета». Сестричка Донохон вимагала: «Якщо мій брат Хашимджан стане міліціонером, то хай він посадить до в"язниці Артика Різнокольорові Очі, який смикає мене за кіски і заважає слухати уроки». А Айшахон, звичайно, все це вирішила по-своєму. Вона сказала: «Ур-ра! Коли мій брат-міліціонер засне, я вкраду його свисток і буду свистіти!» Одне слово, всі встигли надіти міліцейську форму на свого улюбленого внука, сина й брата, встигли навіть поцупити його свисток, тільки сам майбутній міліціонер нічого не відав про все це…
— Отакі справи, — закінчив свою мову наш добрий дільничний. — Усі вже щось вирішили, а як думаєш ти?
Взагалі здорово! Але я ніяк не збагну: уві сні все це відбувається чи насправді? Що мені зараз робити? Плакати чи радіти? Тільки що я ладен був тікати світ за очі, знову піти в мандри. А тепер… Товба!..[2] Я маю стати міліціонером! Що правда, то правда! Тато частенько забалакував про те, що в міліції працюють чудові хлопці: сміливі, одчайдушні, розумні. Що такі якості у мене є, — це всі знають. Але, припустімо, я пішов у міліціонери, а хто ж тоді буде перукарем? Я ж дав слово буві — ніколи не кидати цього благородного ремесла!.. Чи можна буде знайти вихід: удень стригти й голити, а вночі міліціонером служити?
— Ну чого мовчиш, відповідай! — нетерпляче сказав тато.
— А перукарня? Що з нею буде? — запитав я, згадавши того надутого типа.
— Для доброго джигіта і сімдесяти професій мало, — переконливо мовив товариш дільничний. — А перукарувати можна й там. Міліціонер повинен завжди бути охайним…
— Ах, он що! Коли поїдемо? — одразу перейшов я до діла.
— Отже, ти згоден? — схвильовано вигукнув товариш дільничний.
Так само схвильовано ждали, виявляється, моєї відповіді і всі інші. Ви тільки подивіться, цей чоловік ще й питає, чи я згоден! Та пригадайте лишень, коли вагався Хашимджан, обираючи собі нову професію?! Ніколи.
Я став «струнко», приклав руку до скроні і відрапортував:
— Полковник Хашимджан Кузиєв готовий виконувати ваші накази!
Усі, звичайно, засміялись. І до того ж щиро. Потім підоспів плов, після нього ум"яли величезного смугастого кавуна, одне слово, сиділи за дастарханом доти, доки допили навіть охололий чай. Умовилися, що вирушаємо завтра о дев"ятій нуль-нуль, і товариш дільничний попрощався.
ebooksa