Кінець Жовтого дива

— Ні, вмру!

— Не вмрете.

— Гаразд… Але знаєш, життя — воно така штука… Коли почуєш, синку, мерщій приїжджай, щоб провести мене в останню путь…

— Бабусю!

— Сину мій! Синочку мій непутящий!

Раптом звідкись із глибин моїх грудей вирвалося глибоке зітхання, і я, нащо вже мужній і стійкий, не витримав… Мені здалося, що я ось-ось утрачу свою добру бувиджан, ладну кинутися ради мене у вогонь і воду, не спати ночами, не їсти, не пити, але інколи й боляче ляснути!

— Не плач, синку! — почала тепер бабуся заспокоювати мене.

— Ні, я нікуди не поїду, бо ви вмрете! — продовжував я ревти.

— Не вмру!

— Хто його знає… життя — воно таке… а-а-а!

— Яке — «таке»?! Ніяке воно не таке! Я ще твоїх дітей буду глядіти!

— Зна-аю! — белькотів я. — Тільки цур: не будете їх за вуха скубти?

— Буду скубти!..

Ось так ми й зустріли світанок: то я плачу, то — бабуся, то вона своєї править, то я — своєї.

Вранці ми з товаришем дільничним вирушили в місто. Потім я узнав: усі, хто нас бачив, виявляється, щиро жаліли мене: «От і повели бідного Хашимджана до в"язниці, — казали люди. — Шкода хлопця. Правда, вчився поганенько, бешкетував, а все ж непоганою був людиною. І треба було йому стати перукарем?! Тепер набереться горя…»

Сержант Кузиєв приступає до виконання…

Можете мені не вірити, але можу присягнутися, що це правда: я навіть не помітив, як промайнули три роки навчання. За цей час кілька разів одвідувала мене в місті дорога моя бабуся. Я теж кілька разів їздив у кишлак. І от промайнуло три роки…

Як по правді, важко сказати, ким я тут дужче себе почував: курсантом міліцейської школи чи майстром діючої на громадських засадах перукарні імені покійного Акрама буви. О, до речі, я ж не сказав ще: другого дня, як прийняли мене до школи, я набачив невеличку комірчину поряд з гуртожитком і обладнав її під перукарню. І дощечку відповідну прибив. Спочатку я голив і стриг своїх друзів та приятелів, у яких так само, як і в мене, не залежувалися в кишені гроші. Потім дорогу сюди назнали наші викладачі, починаючи від лейтенантів і кінчаючи полковниками. А раз, повірите, я голив навіть генерала! Він інспектував нашу школу, ну, ясна річ, заглянув і до гуртожитку. А там і «заклад» мій виявив. Я саме перебирав свої інструменти. Побачивши генерала, миттю став по команді «струнко», віддав честь:

— Курсант-перукар Хашимджан Кузиєв!

Генерал усміхнувся.