— Можете мене привітати, — подав я руку Ліляхон.
— Ви його спіймали?
— Фаріда сьогодні приходила до мене!
Секретарка кілька хвилин мовчки дивилась на мене, потім, кинувши: «Недаремно, мабуть, він потрапив у будинок божевільних!» — повернулась і вийшла. Я дивився їй услід і все ще безглуздо й радісно усміхався, як п"яний. Так, я насправді був п"яний. П"яний від кохання.
Нарада мрійників
Слідство по справі зграї Адила Аббасова вів майор Халіков. Він уславився на всю область тим, що здавна вів найзаплутаніші, найскладніші справи, заіграшки справлявся з найзапеклішими рецидивістами, мав славу справедливої і твердої людини. Про нього говорили так: «Краще не попадати в руки Халікова, а якщо попав, то знай, що все одно провину визнаєш». І от Адил-баттал, незважаючи на все це, як бачите, зумів вислизнути з його рук.
Ось як це сталося. Халіков допитував Аббасова, своїми лукавими, глибоко продуманими запитаннями загнав злочинця в куток — тому лишалося тільки «розколотися». Раптом відчинилися двері і хтось покликав Халікова до телефону: «Товаришу майор, вам дзвонять із райвиконкому». — «Нехай передзвонять сюди», — відповів майор. «Я так і сказав, а на мене накричали. Ідіть розберіться самі». Слідчому довелося замкнути Аббасова в кабінеті і йти до телефону. Тут він даремно проговорив хвилин десять з якимось типом, котрий наприкінці вигукнув: «Якщо ви не виконаєте плану по здачі вовни, будете відповідати головою!» і повісив трубку. Після цієї безглуздої розмови Халіков відразу ж подзвонив секретареві голови райвиконкому і спитав, ким працює в них Равшанов. «Така людина в нас взагалі не працює!» — була відповідь. Серце Халікова стиснулось у передчутті біди, і він кинувся до кабінету. А біда, справді, трапилася. Злочинець утік через вікно, залишивши на столі слідчого записку: «Бог дасть, тебе з Атаджановим разом сам проведу в могилу…»
Негайно ж на ноги було піднято всю міліцію, по республіці оголошено розшук злочинця, розіслані фотографії…
Сьогодні о десятій ранку мала відбутися нарада по обговоренню і затвердженню місячного й квартального планів нашого райвідділення. Оголошення, вивішене в коридорі, попереджувало про це ось уже три дні; але я думав, що, зважаючи на надзвичайні обставини, її відкладуть. Ні, люди почали сходитися, і оголошення продовжувало висіти. Вигляд у всіх нас був поганий. І зрозуміло: кожен вважав себе в якійсь мірі винним у тому, що сталося. Розмовляли між собою пошепки, переважно, звичайно, про Адила Аббасова.
— Та-ак, не даремно, виявляється, прозвали його Адилом-хитруном…
— Я з самого початку відчував недобре…
— Отже, не всіх забрали, у нього є ще спільники на волі?
— Можливо, можливо…
— Але треба віддати їм належне: добре опрацювали план утечі!
— Нічого, все одно не втече.
— Доведеться товаришу Кузиєву ще раз показати себе.
— У всякому разі, це велика пляма на нашій совісті.
— Чи не причетний до втечі сам Халіков?
— Ви при своєму розумі? Халіков — кришталево чиста людина. Пістолет пристав до скроні — на таке не піде.
— Ваша правда, мені дуже шкода його.
ebooksa