— Непогано.
— З чого вирішили починати свою роботу?
— З заяви.
— Що? З якої заяви?
— Ну… з заяви про звільнення.
— Послухайте, юначе, коли ви кинете звичку жартувати недоречно й невчасно?
— А я і не жартую. Просто я… просто мене товариш Халіков спитав сьогодні, маю я совість чи ні.
— Ах, он воно що! Значить, він устиг і вас атакувати? — Каромат-опа встала й пересіла поруч зі мною на диван. — Не звертайте уваги. Вчора він зайшов до мене, говорив те ж саме. Я його присоромила. Але він, розуміється, така вже людина. Давно лучив у начальники відділу, та не вийшло, райком не затвердив його кандидатуру. От він і сердиться, не знає, на кому зігнати злість… За день-два це в нього пройде… Взагалі він людина непогана, і досвід роботи має чималий… Але безхарактерний, не самостійний, безініціативний. То які ваші плани?
— Саме сьогодні мав поміркувати над ними.
— Зверніть якнайбільшу увагу на профілактику злочинів, перевиховання тих, хто спіткнувся. І ще: люди повинні знати основи законодавства. Це вимога партії на сучасному етапі.
— Докладу зусиль.
— Завтра принесіть план мені на затвердження.
— Можна йти?
— Ідіть.
Халіков тим часом сидів у моєму кабінеті.
— Чого вас викликали? — поцікавився він.
— Перевірити, чи є у мене совість.
— Ну і як, вияснили?
— Вияснили. Але про це, виявляється, вам казали ще вчора.
Халіков мовчки пішов до дверей, так викарбовуючи крок, що, здавалося, хотів пробити підлогу.